AUTO*theory, AUTO*ethnography, AUTO*fiction. Нотатки з лекції Бриґітти Вілфінґ

Влітку 2024 року ми організували дві лекції «Автотеорія, автоетнографія, автофікшн» (AUTO*theory, AUTO*ethnography, AUTO*fiction) від Бриґітти Вілфінґ.

На них ми досліджували автотеорію як емансипативну практику, що дозволяє вписати власний досвід і роздуми в ширший суспільний контекст та встановити зв’язки між особистим і культурним. Ми розглядали досвіди мисткинь і митців, які переміщуються між світами сучасного мистецтва, літератури та науки, у просторах, де зустрічаються практика і дослідження, письмо і робота в студії, саморефлексія і вивчення філософії. 

Оля Дятел, співзасновниця Стипендії, зробила огляд першої лекції у форматі добірки цитат, посилань, ключових тез та особистих роздумів — це може стати зручним навігатором для глибшого занурення в тему.

Бриґітта Вілфінґ — хореографка, перформерка, художня дослідниця. Викладачка і докторантка в Центрі мистецьких досліджень Віденського університету музики й виконавських мистецтв, де пише свою автотеоретичну докторську дисертацію. У 2019 році вона здобула ступінь магістерки хореографії зі спеціалізацією в нових перформативних практиках в Університеті мистецтв у Стокгольмі.

Що таке автотеорія

Етимологічно «авто» означає «себе»; «теорія» — «споглядання», «погляд на». Автотеорія поєднує особисте і теоретичне, автобіографію з філософією, часто у способи, які є перформативними та самосвідомими. Автотеорія відкриває можливість усвідомленого способу взаємодії з теорією. Іншими словами, автотеорія — це практика, де знання народжуються через критичне осмислення життєвого досвіду; за допомогою цієї практики можна взяти власні втілені переживання за джерело філософських знань, за матеріал, через який можна розповісти трансформаційні історії. Це визначення оформилося на основі книги Лорен Фурньє, про яку піде мова далі. 

«Часто вважають, що теорія — це щось абстрактне, відірване від повсякденного життя. Чим більш абстрактна теорія, тим менше вона пов’язана з реальністю. ”Абстрагувати” означає витягувати, від’єднувати, відтягувати або відвертати. Нам, можливо, доведеться повернути теорію назад, оживити теорію»,

— Сара Ахмед, «Жити феміністично»

Принагідно нагадуємо про спільність грецьких слів «теорія» і «театр», які мають однаковий корінь і пов’язані з процесом / дієсловом «розглядання» — про це можна дізнатись більше в матеріалі «Що таке театр?».

Автотеорія, автоетнографія, автофікшн — для цього жанру може існувати багато імен, але він, за словами Бриґітти, ще остаточно не визначений, його розвиток триває. Авторка лекції зауважує багато термінологій навколо автотеорії та пропонує використовувати їх для натхнення. До прикладу, «автобіографічне письмо» (life writing) активує інші ділянки нашого мозку, ніж «філософія перформансу», а «автофікшн» може бути більше пов’язаний з літературою. Перебирання термінів може допомогти сформувати асоціації, зорієнтуватися і розташувати свій текст або власну мистецьку практику у сфері автотеорії.

Слайд з презентації Бриґітти Вілфінґ на лекції «Автотеорія, автоетнографія, автофікшн» (AUTO*theory, AUTO*ethnography, AUTO*fiction)

Чому автотеорія 

Мій інтерес до цієї теми виник від втоми споглядання мистецтва, яке підсвічує індивідуальну історію, але не намагається помістити її в ширший контекст: інших історій, історії мистецтва, вже описаних теорій тощо. Це створює ситуацію, де важлива історія може бути цікавою надто вузькому колу. Споглядання таких творів, або навіть читання їхнього опису викликає в мене, як потенційної глядачки, відчуття, що це «вечірка, на яку мене не запрошують».

Але ж у нас, як у суспільства, є багато тем та історій, які важливо повідати. Тож як розповідати їх так, аби вони знаходили відгук як у ширшої локальної спільноти, так і в міжнародної аудиторії?

В першій рік Стипендії імені Антонена Арто Ганна Віноградова створює work in progres «Я та Ольга». Зустріч поколінь — мами та доньки, двох хореографок і танцівниць з різним бекграундом, поглядами на танець і тіло. Вистава про взаємодію мами та доньки за своєю суттю є оглядом культурного контексту Донецька в 1990 роках. Для мене це натхненний приклад автотеоретичного твору, про який сама Ганна розповідає детальніше тут. 

«Автотеорія як феміністична практика» Лорен Фурньє

Бриґітта Вілфінґ у своїх лекціях спиралась на книгу Лорен Фурньє «Автотеорія як феміністична практика в мистецтві, літературі та критиці» (Autotheory as Feminist Practice in Art, Writing and Criticism). «За словами Лорен Фурньє, автотеорія — це спосіб осмислення наслідків і значущості особистого, а також усвідомлення меж цього “я”, яке можливе лише тому, що воно завжди реляційне — завжди виходить за власні межі».

Ця книжка існує лише англійською, й замовити її може бути досить складно. В ній авторка намагається прослідкувати історію автотеорії, аналізує багато творів. Повільне прочитання цієї книжки дуже допомагає структурувати для себе поняття автотеорії. 

«Уся моя проблема з теоретичними структурами полягає в тому, що вони витісняють фізичність — ніби досвід тіла є чимось на кшталт токсичного витоку, який загрожує проникнути в мову й знецінити саму теорію»

Книжка починається з цитати Каролі Шнеєман, про мистецьку практику якої ми вже робили лекцію та нотатки основних думок. 

Книга Лорен Фурньє «Автотеорія як феміністична практика в мистецтві, літературі та критиці» (Autotheory as Feminist Practice in Art, Writing and Criticism) з персональної бібліотеки

«Аргонавти» Меґґі Нельсон

В книжці «Автотеорія як феміністична практика в мистецтві, літературі та критиці» (Autotheory as Feminist Practice in Art, Writing and Criticism) авторка регулярно згадує книгу «Аргонавти» (The Argonauts) Меґґі Нельсон. У ній йде мова про лесбійську пару, що перебуває у стані трансформації. Одна з них вагітна, а інша приймає гормони, щоб здійснити трансгендерний перехід. Ця пара — сама Меґґі та її теперішній чоловік, Гаррі Додж. У книзі ви можете стежити за їхнім повсякденним життям, а також побачити, що означає жити життям двох інтелектуалів, для яких мова є важливим інструментом. Позаяк Меґґі — філософиня та культурологиня, а Гаррі — художник, там багато розмов і дискусій про природу мови, її обмеження тощо. 

В цій книзі використовуються примітки, де Меґґі розмірковує, хто вплинув на її спосіб мислення. Ідея полягає в тому, що ти ніколи не пишеш і навіть не думаєш сам / сама. Коли тебе хтось або щось надихає, дозволяєш цим ідеям увійти у своє тіло. Авторка цитує ідеї, які потрапили їй у мозок, тим самим створює особливий стиль письма. Вона намагається деконструювати свій розум і усвідомити, завдяки кому думає саме так.

Лорен Фурньє, аналізуючи «Аргонавтів» у власній книжці, зауважує, що рівноцінний вплив та роль на Меґґі Нельсон мають як імена відомих філософів, так й імена її знайомих. 

Ця книжка є англійською мовою, її можна купити в Україні в Yakaboo, доставка триватиме близько місяця.

Книга «Автотеорія як феміністична практика в мистецтві, літературі та критиці» (Autotheory as Feminist Practice in Art, Writing and Criticism) з персональної бібліотеки.

Співчутливе інтерв’ю Керолайн Елліс

У першій частині лекції Бриґітта показала коротке інтерв’ю з Керолайн Елліс (дивитись з другої хвилини).

Робота Керолайн у галузі якісних досліджень також стосується практики теоретизування та філософії. Працюючи з тими, хто пережив Голокост, вона міркувала, як проводити дослідження зі співчуттям. Авторка розробила метод, який назвала «співчутливе інтерв’ю». Він розглядає інтерв’ю як спільний перформанс: коли працюєш з людиною, а не досліджуєш її. Ти стаєш тим, хто дійсно піклується про людину.

Наприклад, з одним респондентом вона спілкувалася протягом семи років: проводила з ним час, разом відвідувала місця, пов’язані зі спогадами, щоб відкрити нові перспективи.

Одне з питань, які ставить Керолайн на відео: «Що означає бути тими, хто рефлексує?». 

«Дружити з голосами у своїй голові — не поспішати випалювати першу думку, вважаючи її істиною та єдиним способом бачити світ. Ти мовчки слухаєш і дозволяєш різним внутрішнім голосам промовляти — тим, що приходять через культуру, стосунки тощо. І даєш їм можливість взаємодіяти з тобою, а не лише дослухаєшся до найгучнішого з них»

«Семіотика кухні» Марти Рослер

Однією з тих, хто взяв феміністичний принцип «особисте є політичним» і втілив його в мистецтві, була Марта Рослер. Вона створила проєкт під назвою «Семіотика кухні» (Semiotics of the Kitchen, 1975). Сама Рослер коментувала  цю роботу так: «Коли жінка говорить, вона заявляє про власне пригнічення». Авторка намагалася замінити значення звичних побутових інструментів іншим словником. Тому її робота й називається «Семіотика кухні»: Марта хотіла створити власний алфавіт — і одомашнені значення поміняти на лексикон люті та розчарування.

Інший її проєкт — цікавий приклад автотеорії як практики — «Красивий дім: нести війну додому» (House Beautiful: Bringing the War Home). Він був створений у 1960 роках, коли США втягнули себе у війну, яка шокувала ціле покоління. Це також стало першою «війною з вітальні», де люди щодня вечеряли під кадри оперативних боїв по телебаченню. Марта була вкрай травмована цим, міркуючи: «Як ми можемо вечеряти, споглядаючи війну?». Тому вона створила серію колажів, де зображення модерністських будинків з журналів поєднувалися з образами війни. У відео можна послухати, як Марта розповідає про цей проєкт.

Наприклад, одна з робіт називається «Макіяж». Великим планом — гарно нафарбована жінка з чудовим манікюром і блискучою пастельною помадою. Жінка чепуриться, наносячи тіні для повік. На місці, де має бути її око, грубо вклеєне зображення солдата, який веде в’єтнамську полонену. Жінка опиняється в зовсім іншій ситуації щодо її здатності бачити.

«Як речі стають нормальними» Бриґітти Вілфінґ

Коли доньці Бриґітти було 15–16 років, вона переживала вкрай складний період. Бриґітта дуже боялася за її життя — зокрема, що донька може вкоротити собі віку. Це сталося саме тоді, коли після багатьох років наполегливої праці її мистецька кар’єра нарешті почала розвиватися. Через сімейні обставини Бриґітті довелося все зупинити, а повернутися до мистецтва було складно — через страх, провину та сором.

За кілька місяців Бриґітта отримала запрошення поїхати в Китай: за програмою обміну китайських митців в Австрію, й австрійських — у Китай. Мисткиня мала представити австрійську перформанс-сцену. 

Вона вирушила на відносно віддалений від цивілізації острів, щоб обміркувати: який перформанс здатен презентувати Австрію, і чи є таке поняття, як «австрійське перформативне мистецтво»? Але головним запитанням Бриґітти до самої себе було, чи може вона все ще займатися мистецтвом, і яке мистецтво може створювати?

На острів авторка взяла чимало книг з соціології тіла — хотіла з’ясувати, як суспільство вписується в тіло. Там їй спав на думку табуйований гітлерівський жест. Завдячуючи досвіду перформансу та танцювальній практиці, Бриґітта має інструменти для сприйняття певних жестів. Але з цим — вона не могла нічого вдіяти, не могла дозволити йому увійти у своє тіло. І знову їй довелося пройти через почуття вини, сорому та безсилля.

Мисткиня зрозуміла, що в особистому житті боролася зі схожими почуттями. Це усвідомлення стало вкрай важливим для її роботи: Бриґітта креслила лінії між важким часом з її дитиною-підлітком та обтяженим жестом, і тим ефектом, який вони обидва мали на неї. Це допомогло провести паралелі між індивідуальним почуттям вини та сорому і колективним почуттям вини та сорому; між особистим безсиллям та культурним безсиллям.

Це відкриття спонукало її написати есе, авторка все ще працює над ним. Його назва — «Як речі стають нормальними». Також мисткиня створила перформанс. 

Історія Бриґітти, як і решта історій — це приклади, коли автотеорія може бути використана як мистецька практика: щоб взяти власний життєвий досвід, проаналізувати його і перетворити на інструмент, який допомагає зрозуміти схожий досвід у житті інших, і завдяки цьому мати змогу взаємодіяти з ними через своє мистецтво.