Що таке театр. Лекція Іллі Разумейка

Лекція відбулася 12 червня 2024 року в межах літньої освітньої серії подій. У лекції Ілля Разумейко розглядає поняття театру, його інтерпретацій у різні епохи. 

Ілля Разумейко — український композитор та автор опер. Засновник лабораторії сучасної опери Opera aperta у співпраці з Романом Григорівим (опери IYOV, GAZ, Chornobyldorf, Opera Lingua, Genesis, GAIA-24).

Лекцію «Що таке театр» почнемо з серії фінської модерністки Туве Янсон «Країна Мумі-тролів». У книзі «Небезпечне літо» (1954) – такій собі специфічній варіації на «Сон літньої ночі» Шекспіра мумі-тролі рятуються від повені у великому плавучому будинку. Згодом герої з’ясовують, що це — театр. Спершу мумі-тролі досліджують театральний простір, його окремі елементи. Згодом бачимо, як відбувається процес Production: в книзі з’являється пацючиха Емма, чоловік якої був режисером і корифеєм. Вона пояснює, що таке театр, як його створювати, як писати п’єси гекзаметром та ставити їх. 

Важливим тут є діалог між Мумі-татом і Мумі-мамою. Мумі-мама запитує: «То що ж таке театр?». А Мумі-тато відповідає їй: «Не знаю, але щось таке, про що довідатися вкрай необхідно». Така позиція цікавості, допитливості мумі-тролів важлива, якщо або коли робимо театр: ми не знаємо, що це, але хочемо довідатися. Бо коли люди знають, що таке театр; знають, як його робити, бо так їх навчили в інституті, або в державному театрі — це дуже страшно. Після кількох років театрального інституту або роботи в класичному театрі нашим митцям буває необхідна багато часу та зусиль, для того, щоб почати робити нове, або якесь інше мистецтво. 

Плавучий театр, подібний до описаного Туве Янсон, у 1980 році втілив для Венеційського бієнале відомий італійський архітектор Альдо Россі. Свій Teatro del Mondo він створив з великою дев’ятиметровою сценою на баржі. Прототипом його стали подібні венеційські театри XVIII ст. Teatro del Mondo проіснував два сезони. Вистави грали у Венеції, відтак у Хорватії. Нашу останню з Романом Григорівим оперу «GAIA-24» ми назвали «Opera del Mondo»: вона зародилась буквально з води — на березі колишнього Каховського моря та на Хортиці. У ній також є ідея театру, який пливе в просторі: ми не знаємо, що це, але хочемо дізнатись.

GAIA-24. Opera del Mondo. Акт 2. Фото: Юлія Кочетова

Про визначення

Коли запитуємо, що таке театр, можемо почути різні версії. Головне тут, що це поняття нестале: ми його можемо визначати чи змінювати, чи споглядати як воно змінюється. Можемо назвати театром умовний вид мистецтва. Також театр — це професія, люди. Існують підвиди театру, подібні до шухляд, на яких є наліпки з визначеннями: розмовний, психологічний, літературний, музичний, ляльковий, танцювальний, пластичний, фізичний, інструментальний, мультимедійний, драматичний, опера тощо. Це також залежить від того, які медіа працюють: чи взаємодіє театр зі словом, літературою, з тілом і танцем або з простором та музикою певним чином. 

Загалом театр може працювати з будь-чим — і по-різному себе називати. Наприклад, поняття «режисерський театр» з’явилися відносно недавно. Театр художника виникає після Другої світової війни, розвивається в різних форматах. Є театр імерсивний, театр документальний, який працює з документами, зі “звичайними” людьми, теж залучає перформативні концепції. В Європі існують визначення «театр репертуарний» – такий, що відбувається на постійній основі з певною періодичністю в конкретній будівлі – і «театр фестивальний», який сягає коріння Давньої Греції і святкової культури. Останні десятиліття у Європі найважливіші речі в театральному світі відбуваються саме на фестивалях. 

Є театр класичний і пошуковий — умовно сучасний, експериментальний. В цьому контексті цікаві поняття «театр репрезентації» і «театр ситуації». У театрі репрезентації основною є розповідь за допомогою певних методів театру. Театр ситуації створює новий простір, нову ситуацію, запрошує глядачів та глядачок її відчути, пережити. Цей театр можливий як на великій театральній сцені, так і в інших різноманітних просторах.

Останні кілька років мені подобається говорити про театр, згадуючи найбільш базову етимологію. Грецькі слова «теорія» і «театр» мають однаковий корінь і пов’язані з процесом / дієсловом розглядання. У деяких мовах використовують грецьке слово «театр» і його похідні, а в деяких, наприклад, німецькій, переклали це буквально (наприклад, «Schaubühne», “Schauspieler” — це «Театральна сцена» чи “Актор” німецькою). Спорідненість «театру» і «теорії» може нам допомогти дивитись на нього ширше. 

Межі театру

Театр — це далеко не тільки те, що відбувається на драматичній сцені, де потрібна п’єса, текст, партитура опери тощо. 1968 року театральний режисер Пітер Брук написав книжку The Empty Space, важливу для нової сценографічної та театральної теорії. За Бруком, можна взяти будь-який порожній простір — і перетворити його на сцену. Людина, яка заходить в цей простір, і хтось, хто буде на неї дивитись, — цього вже достатньо для акту театру. В цьому описі немає тексту, п’єси, спеціальної будівлі, драматургії, музики. Сучасний театр і сучасна хореографія може працювати без людини, без людського тіла в кадрі. У цьому контексті, думаю, термін «сайт специфік перформанс» (site-specific performance) втрачає сенс, і його можна вже не використовувати, оскільки не існує перформансів, вистав, чи подій, які не є “site-specific”.

Пітер Брук, автор книги “The Empty Space”. Фото: Thomas Rome, 2013

Давньогрецький театр — цікава точка, до якої можна повертатись. Для пошуків істинного давньогрецького театру у нас є тексти, драми, висока давньогрецька трагедія. Маємо теорію цього театру, написану Арістотелем через генерацію після драматургів-корифеїв: Есхіла, Софокла, Евріпіда. В часи цих авторів слова «театр» не існує, бо потрібно, щоб з’явився Арістотель, який назве явище театром, зробить естетичний аналіз. За Арістотелем, разом з переписування, та з реінтерпретацією (часом хибною) його ідей потім європейці будуть перенароджувати ренесансний театр, з якого з’явиться Шекспір, опери. Це теж «театр» і «теорія». 

За Арістотелем, трагедія і комедія виникли з імпровізації. Перша — від заспівувачів дифірамбів, друга — від заспівувачів фалічних пісень. Комедія і зараз часто асоціюється з фестивалями Діонісія, які відбуваються раз або кілька разів на рік. Трагедія розросталася, проявлялись її особливості: зазнавши багатьох змін, вона зупинилась, досягнувши повної відповідності своїй природі. Коли мова заходить про походження давньогрецького театру, то це ритуал і фольклор — речі, які пов’язані з сучасним розумінням перформансу. Повертаючись до грецького театру, постійно повертаємося і до перформансу, ритуалу, гри, та фестивалів. 

Нинішній давньогрецький театр

Таким був театр до того, як стати усталеним, драматичним, буржуазним, політичним мистецтвом. Конкретні реінтерпретації або пошук давньогрецького театру відбуваються вже за 100 років, за Арістотеля. З’являються перші постановки цих «легендарних параметрів». Далі відбувається еллінський та римський театр. За Римської імперії театри будуються, як радянські палаци культури: по всій території, від Африки аж до Херсонеса. Твориться буржуазне мистецтво, яке дуже багато себе реплікує. Важливим є період Ренесансу, опери Вагнера і так далі. З грецькими драмами при цьому досить багато у різних формах продовжує працювати і документальний театр, і театр пригноблених. 

Після Другої світової затребуваним текстом стає «Антігона», пишуться різні її варіації, реінтерпретації. Найбільш медійний випадок — «Антігона в Амазонці» (2023), яку поставив режисер документального театру Міло Рау за участі Бразильського театру. Антігону втілила представниця корінного племені, яка живе в амазонських лісах, захищає їх від вирубки, бореться проти величезних олігархічних бразильських корпорацій. «Антігону» за текстами Брехта в італійській опері робив нью-йоркський авангардний театр Living Theater. У двогодинній виставі — багато простих перформативних засобів.

Перевіднайти в буквальному сенсі цього слова давньогрецький театр намагаються в театральному центрі «Гардженіце» (Польща). Проводять експерименти, займаються пошуком істинного давньогрецького театру через маски, спроби відтворити музику. Відбувається дуже буквальна робота: беруть одну маску чи одну фігуру з амфори — і намагаються її прикласти до частини трагедії Софокла. Часом це дуже штучно, але вони багато над цим працюють — з акторами, фізикою, фольклором. Щороку проводять всесвітні конференції, присвячені давньогрецькому театру.

Серед українських діячів та діячок інтерпретацією давньогрецького театру займався Дмитро Костюминський, який працював художником у театрі «Дах», а з 2015 року почав робити власні вистави. Веде цікаву систематичну роботу з давньогрецькою драматургією, ідеєю різного театру. Поставив «Іфігенію», в Одесі робив чотиригодинних «Вакханок». 70% цієї вистави — це рейв, у який залучені глядачі та глядачки. Люди заходять у простір, наче в нічний клуб, де потім починається дія. І це теж спосіб іншої роботи з давньогрецьким театром, коли основною думкою є те, що театр — це фестиваль вина, тіла, танцю, сексуальності. 

Запис вистави «Вакханки» Дмитра Костюминського

Театр і перформанс

Італійський театральний режисер Ромео Кастеллуччі — митець і автор власного театру. З 1990 років працює зі своєю компанією, чимало взаємодіє з театром, оперою, великими формами. Багато десятиліть опісля вибуху перфоманс-арту він ставить «Страсті за Матвієм», застосовує дуже різні перформативні стратегії, концепції та прийоми на великій театральній сцені. «Страсті за Матвієм» — частина католицької меси, яка оформилась у лютеранському середовищі, грається у Велику п’ятницю. В постановці Кастеллуччі це складні тригодинні музичні твори: складна меса, сакральний театр, де розказується історія Христа. Тригодинні «Страсті» описують останні три дні життя Ісуса, його взяття під варту, суд — власне, все, що відбувається до Воскресіння. Останній номер в «Страстях» — трагічний. Певним чином ця меса — сполучення стратегій давньогрецького театру і перформансу. Театр Кастеллуччі, в класичному розумінні, — це великий фестиваль, постановка яка є енциклопедією дуже різних перформативних концепцій.

P.S.

Минулого тижня дві оперні постановки, які відбулися майже одночасно, стали цікавим матеріалом для порівняльного аналізу. Сценічне дійство, яке можна означити як «опера про монахинь», відбувалось у Львові та паралельно Відні (а між цими містами, як нам відомо – 790 км по автобану, та разом з тим – 100 років розвитку історії мистецтва).

У Львові це було перше виконання в Україні опери «Діалогів Кармеліток» Пуленка в режисурі директора театру Василя Вовкуна (історична подія для українських оперних театрів), а у Відні – опера «SANCTA» Хіндеміта в сучасній постановці Флорентіни Хольцингер (в європейській та світовій пресі це виглядає як чи не найочікуваніша театральна подія сезону).

Трейлер вистави «SANCTA» Флорентіни Хольцингер

У Львові це була майже постановка «як ставили за Пуленка» (а може ще древніше) тобто музичне виконання із класичними костюмами й сценографією, у Відні – повна деконструкція партитури й сцени, із залученням кількох панк-бендів, дзвонів-інсталяцій які грали тілами монахинь-феміністок, майданчик для скейтів, знищенням Сикстинської капели й багато чого іншого.

Фрагмент вистави “Діалоги Кармеліток”. Фото: Львівська національна опера, 2024

В загальній візуальній концепції спершу впадає в око різниця між класичними закутаними львівськими монахинями та роздягненими віденськими феміністками, але цей контраст насправді є досить умовним. Жіночий монастир в уяві західноєвропейської людини уже 1000 років є осередком еротизму, і оприявнення оголеного тіла, як і його подальша гендерна революція та поява на великій театральній сцені була тут лише справою часу.

Значно цікавішим тут стають зовсім не монахині, а репрезентація в обох операх Христа. Христос у Львові – це величезний гіпсовий мертвий обрубок-розп‘яття, скульптура-інсталяція, якою пишались би напевне Євген Лисик чи Данило Лідер. Мертвий Христос суспільства, в якому біблійні тексти перестали бути частиною культури (а разом з Христом зникає і тіло в його різноманітних дефініціях: тіло людини, тіло мови, тіло Аральського моря тощо).

Христос у Флорентіни Хольцингер – це жива жінка з електрогітарою, емансипована феміністична перформерка, Христос живий. Досить банальна думка (а опера Хольцингер часом і виглядає як набір банальностей, поміщених на велику сцену, зважаючи на те, що вона була презентована в місті традицій Віденського акціонізму, опери та католицизму – всього чим славиться культурна столиця Австро-Угорщини), але останні сто років Ісус Христос в європейському суспільстві стає жінкою. Рівно настільки, наскільки феміністична теорія та практика завойовує для жінки в принципі право бути людиною, Бог, який приймає «людську» подобу і «помирає за гріхи» обирає тепер для свого пришестя «жіноче тіло»: чи в «театралізованому» вигляді у Марини Абрамович, яка напише своє перформативне Євангєліє-Автобіографію, чи в «реальному житті» як в біографії Pippa Bacca, яку вбивають під Стамбулом під час перформансу Bride Tour, 31 березня 2008 року.