Ганна Віноградова про автоетнографію та перформанс «Я та Ольга»

У 2023 році, в рамках Південної едиції Стипендії Арто, Ганна Віноградова провела воркшоп — як продовження своєї співпраці зі Стипендією, що розпочалася ще у 2022 році. Тоді вона працювала над work in progress «Я та Ольга» і згодом стала частиною менторської команди, що підтримує проєкти, присвячені південним регіонам. У цій розмові Ганна розповідає про процес створення «Я та Ольга», взаємини матері та доньки, вплив зростання у 1990-х на свою мистецьку практику і локальну культуру Донецька.

Ганна Віноградова – перформерка, хореографка, створює сольні перформанси, а також у співпраці з колегами. У своїй мистецькій практиці часто звертається до автоетнографічного підходу. Співзасновниця та викладачка школи танцю для дітей «Человеки». Учасниця TanzLaboratorium research oriented group.

З проєктом «Я та Ольга», який створювався як work in progress, я подавалася на Стипендію Арто. У назві я — це я, Ганна Віноградова, а Ольга — моя мама. У нас є кілька точок перетину: маємо спільну майстерню «Ніде не тисне» — там моя мама шиє, а я роблю решту. Але головне те, що мама — у минулому балерина, а я теж працюю з медіумом танцю. 

Кілька років тому, ще до «ковідних часів», у мене з’явилася ідея затягнути маму в якийсь зал чи студію і спробувати разом порухатися. Це звучить легко, але насправді було дуже непросто, позаяк мамі зараз 65 і проєкт майстерні спершу не передбачав якісь спільні танці. Все ускладнювалося тим, що ми ніколи не були аж такими подругами. Та ніби «підкрадаючись» до мами, бачила, що у нашому спільному русі може проявлятися чимало цікавого. Зрештою сказала їй: «Мамо, хочеш, щоби сукні продавалися, — ходімо потанцюємо». Тоді  я винайняла студію, там познімали відео. Я змонтувала 4 різних ролики й запостила на сторінці майстерні. Вийшов мінісеріал, який назвали «Денсес енд дресес». Згодом побачила в цьому більший потенціал і подумала, що колись хочу розвинути цю історію з мамою, зробити її більш театральною, бо це точно буде цікаво.

Ганна Віноградова, перформанс “Я та Ольга”. Фото: Валерія Ландар, 2022

За кілька років я пройшла відбір на Стипендію Арто. Мама ж заявила, що в цьому участі не братиме. Конфлікт полягав у тому, що все молоде життя мама була балериною — виходила на сцену стрункою, в офігенних костюмах,  а тепер я їй пропоную займатися чимось радикально іншим — бути на сцені й не танцювати. До того ж мама повідомила, що «застара для цього», сива — у неї зараз принцип, що вона до кінця війни не фарбує волосся. Доносити до неї якісь «європейські ідеї», сперечатись я не хотіла. Розумію, що це грубо: насилля, дидактика. Неможливо насадити якісь ідеї людині, яка все життя жила й думала по-іншому. Але я мала суто егоїстичну ціль — переконати свою маму вийти на сцену, тож почали шукати компроміс. Згодом вона погодилась бути на відео, але не на сцені. 

Спершу для проєкту я хотіла вступити в діалог з мамою, створити зустріч двох хореографок і перформерок з різним бекграундом. Вона була балериною, потім навчала дітей — виховала багато гарних танцівниць. У ній досі живе така балерина-балерина і водночас людина, яка чинить спротив «пресурі» тіла: вона любить вільно почуватись, постійно шукає комфортні меблі, носить оверсайз-одяг. Я запропонувала мамі вступити в діалог з моїм танцем — як її учениці, яка зараз створює перформативне мистецтво. У мене жодного плану не було, хотіла подивитися, що з цього вийде.

Ганна Віноградова, перформанс “Я та Ольга”. Фото: Валерія Ландар, 2022

Хай чим би я починала займатися, згодом опинялась у Донецьку. Ми там жили, отже, там і я, і мама, і наші танці. Загалом мене зацікавила моя культура — суто наша, різношарова. Після Театру опери й балету в Донецьку мама почала працювати як хореографка в Палаці молоді «Юність». Згодом я там теж працювала. Це такий типовий палац культури. У ньому мама багато років ставила танці, а я, ще дитиною, дивилась на них з глядацької зали. 

Під час створення «Я та Ольга» передивлялась архівні записи. Всередині довго був спротив, я відчувала дистанцію і неприйняття: всі оці естрадні танці — це несучасно, немодно, це не моє, я ж ставлю «нормальні танці», перформансом займаюся. Але все ж на цих танцях я виросла. Так виникла потреба розібратися, побути зі своїм минулим. Переглядала відео 1990 років і побачила ці танці інакше: тепер вони дуже вразили й здались класними — саме як культурний шар. Давали уявлення, що взагалі відбувалося в Донецьку в Палаці молоді, і що ставила моя мама.

Один з танців — це початок 1990-х. Група дівчат у східних костюмах танцювали під «Ітс май лайф» Доктора Албана (It’s My Life Dr. Alban). Топіки й східні спідниці мама шила власноруч. Хореографія там побудована на міксі рухів східних танців, балетних батманів, піруетів, стрибків. Дивлячись запис, уявляла Донецьк 1990-х, у якому Палац молоді — поряд зі стадіоном, де матчі споглядають шахтарі. Добре пам’ятаю свої дитячі враження від цього танцю: думала, що на сцені — феї, і що ніколи не зможу танцювати так само «казково». Я запитала у мами, як виникла ідея поставити його у 1990-х. Вона розповіла, що англійською ніхто не володів, але знали фразу «ітс май лайф»: «Ми розуміли, що “це моє життя”, а моє життя — це танець». Східні костюми обрали, бо це було модно. Тоді популярними були касети іноземних виконавців. Мама каже, що це «пéрло».

Ганна Віноградова, перформанс “Я та Ольга”. Фото: Валерія Ландар, 2022

Рухи, хореографію я вчила з відео. На OLX знайшла схожий костюм. Працювати з цією темою виявилось складно: зрозуміла, що мої дитячі враження — одне, а бути з цим танцем, втілити його зараз — щось супердивне й дуже перформативне. Радилась з мамою, вона почала мене підправляти, але було відчуття, що не можу своє тіло туди «помістити». Для перформерки, коли тобі не все йде як по маслу, коли незручно, тиск є дуже класним — він плідний. Цей танець для мене таким і залишився: не став зручним, збереглась дистанція, але зараз думаю, що він мене пре. Потім я передивилася дуже багато маминих танців: деякі страшенно сподобалися й були технічно складно підготовлені.

Ще один танець я намагалась втілити без відео: був недоставлений, його не знімали. Мама ставила таких «манекенів», де дівчата танцювали під «Кісс» Тома Джонса (Kiss Tom Jones and the Art of Noise). Теж пам’ятаю дитяче враження: вони такі круті виходили — в сонячних окулярах, хустках. Для Донецька 1990-х це все було «вау». Так склалась мрія повторити з мамою цей танець наживо — те, що вона згадає. Затягнула її в зал, проводили репетиції, згадували. Минуло 30 років, а вона пам’ятає хореографію, яку тоді ставила. Ми відтворили фрагмент цього танцю і зняли на відео. Але зараз я в тотальному захваті — на цьому я виросла; здається, що взагалі складаюся з таких танців, які моя мама робила. Вона ще досліджувала індійські танці, брала майстеркласи у дівчини, яка вийшла заміж за індійця. Тож було в хореографії й східне, вплетене.

Згадки про палац «Юність» повертають мене в Донецьк, часто подумки ходжу його вулицями, чую запахи. Це просто з’являється — навіть на репетиціях приходить. І в якийсь момент я почала досліджувати тему териконів. На обговореннях work in progress виявилось, що вона зацікавила публіку. На Донеччині териконів — близько 600. Це гори зі сміття шахт, які постійно тліють: вони «живі», теплі. Терикони мають подібне до вулканів «внутрішнє життя», тож будувати поряд з ними небезпечно, хоча ці норми за радянських часів постійно порушувались. Нам, дітям, казали, що териконами не можна ходити: можуть бути пустоти, і є загроза провалитись. Але ніхто не слухав.

Для мене терикони — це певний культурний шар. Донецьк ніби апропріював терикони. Люди там влаштовували музичні фестивалі, мотогонки, київський митець намалював на териконі килим. Це культурна тема для самих жителів Сходу: на териконах можна погуляти, покататися, це загалом щось «своє». З іншого боку, це щось таке небезпечне, те, що тліє. 

Ганна Віноградова, перформанс “Я та Ольга”. Фото: Валерія Ландар, 2022

У цьому проєкті я прямо не торкалася теми повномасштабного вторгнення. Але відчуття цього небезпечного, тлілого, біля чого ми довгі роки жили, асоціювалось з війною. І я танцювала танець, побудований на цьому образі. Багато років, відколи у 2014-му приїхала в Київ, мені було соромно десь своїм паспортом «світити». Тоді було дуже принизливо «бути з Донецька» — це і відмови орендувати квартиру, і складнощі влаштуватись на роботу. Усі запитували прописку.

Зараз — я з Донецька! Після повномасштабного вторгнення стало не те, щоби легше, але тепер є багато людей, які теж з різних міст, — це сприймається інакше. Я відчула потребу говорити, що в мене є отака культура, моя мама така, її танці такі, мої терикони такі — я їх не знаю, боюся, але вони — мої.

У мене зараз є змога прописатися в Києві, але не роблю цього. На презентації work in progress Лариса Венедіктова запитала, яка моя інтенція. Досі про це не думала, але сказала, що хочу повернути Донецьк. Тобто «Я та Ольга» — не просто пласт стосунків з мамою, є ще ширший контекст. Не знаю, чи був би в мене такий інтерес, якби не ця дистанція, цей розрив. З 2014 мені сняться сни про Донецьк. Мрію, як пройдусь улюбленим маршрутом: від Шахтарської площі вулицею Артема аж до самого ЦУМу.

Не певна, що ми повернемо Донецьк в такому розумінні, як закликають у численних гаслах. Це такий нерозв’язаний конфлікт окупованих територій. У проєкті я більше шукаю свою історію, культуру. Кажу, що моя культура — ці танці, терикони. 

Зараз читаю книжки про Схід України. Наприклад, «Схід українського сонця» — доволі фактологічна книга, там авторка описує Донецьк і Луганськ з погляду, що там є й було українського. Мені тепер незрозуміло, як могла не перетинатись з тим, про що вона пише. Українську мову я вчила в школі до 8 класу, вона навіть не була обов’язковим предметом; потім у нас була російська мова, російська і світова література. Моя культура — це не Тарас Григорович Шевченко, хоча «Мені 13 минало» вчила в школі, — а ці танці донецького Палацу молоді. Відчуваю це, можу про це думати; мені цікаво, що моє і як можу про це розказати.

Створення тексту на основі аудіозапису воркшопу — Ганна Щокань

Редактура — Ольга Дятел, Олексій Гаврилюк, Яна Супоровська