Спірна територія. Нотатки з лекції Лариси Венедіктової
У 2025 році Стипендія Антонена Арто вдруге втілювала програму з фокусом на Південь України. Ми запросили авторок і авторів 11 концепцій перформативних творів на воркшоп в Миколаєві.
Пʼятиденний воркшоп включав презентації та допрацювання концепцій, лекції, роботу з менторками і менторами. Ділимось нотатками з лекції Лариси Венедіктової, що відбулась 4 жовтня.
Лариса Венедіктова — перформерка, хореографка, дослідниця. З 2000 року кураторка TanzLaboratorium.
Почнімо з театру. «Ідеальний театр» — проєкт ТанцЛабораторіум (далі — ТЛ) 2018 року. Це критичний погляд на те, як глядачі сприймають театр. Ми проводили опитування, де люди відповідали на питання про «кого, що, як, вони хотіли б бачити на сцені». Потім обробляли ці анкети й працювали над втіленням побажань. Вийшла вистава «Бенкет», де Тамара Трунова грає роль режисерки, у якої глядачі беруть інтерв’ю, актор Акмал Гурезов — роль актора, який грає фрагменти з п’єс, що є історією театру. Також на сцені присутні дивні істоти, що грають присутність. У глядачів ролі критиків. Вони не платили за квиток, але залишали заставу, яка їм поверталася у випадку написання ними тексту про подію. «Ідеальне» та «театр» тут виступають в ролі спірних територій.
«Спірна територія»
Так називалася виставка кураторського об’єднання ХУДРАДА, до якого я належала, у 2012 році в Севастополі. Назва виставки є доволі комплексною, перше значення — політичне, пов’язане із самим місцем проведення, — Севастополь як спірна територія. Ризикована назва, адже «як ви можете називати українське місто спірною територією».
Коли ми готувалися до виставки, гуляли містом, нам було очевидно, що місто захоплене. З одного боку — росіянські кораблі, з іншого — МДУ (Московський державний університет, філіал якого в 1999 році відкрив році мер Москви Лужков. Вікіпедія каже, що заснування «Чорноморського філіалу» було узгоджено урядами Росії та України). По всьому місту — росіянські прапори.
Виставка відбувалася в Художньому музеї, абсолютно радянському закладі, і власне саме вона робила з нього спірну територію також. Серед тем, що проблематизувалися митцями, були трансфобія, реклама, ксенофобія і т. ін.
Робота ТЛ називалася «Безголові» (2010). Це інтервенція в публічний простір, під час якої учасники їздять містом в лімузині, виходять з нього біля визначених пам‘ятників і кладуть до них квіти. Виглядають вони як істоти без голів, але зі статусом. У них є охоронці, що ставляться до істот як до когось, хто має владу та привілеї. Робота була реалізована в кількох містах, а в 2012 році потрапила до Севастополя і зустрілася з шанувальниками. Якщо мистецька інтервенція не викликає спротиву, то й сенсу не має.
«Планктон контемпоральний, валі атсюда… єта наш горад», — говорив місцевий скульптор Євгеній Кравченко істоті без голови. «Для вас ета цирк, а нам тут жіть», — додавав його товариш.
Який ми могли б зробити висновок? Мистецтво є спірною територією. Якщо ваше висловлювання пряме, без жодних складнощів, нікого не торкає, то, можливо, це не мистецтво.
Теж саме з театром. Наші люди сприймають театр як наратив. І тоді він не є спірною територією, а звичною радянською виховною процедурою, яка працює на ідеологічно правильний дискурс або просто на низькоякісну розвагу.
Які ще бувають спірні території?
Минуле є нашою спільною спірною територією. У ТЛ є вистава в жанрі документального мюзиклу «Диктатура жертви». Це робота про вплив радянської пісні на буття (пост)радянської людини. Після прем’єри ми чули, що це висловлювання є занадто прямим. Таки так, ми поки що не вміємо говорити про цю спірну територію складно. Чесно кажучи, ми про радянське минуле в принципі не вміємо говорити.
З минулим треба працювати, бо інакше воно вб’є нас усіх. Минуле — це не те, що вже закінчилося, воно існує разом з теперішнім і визначає майбутнє. Якщо не осмислювати минуле, воно повертається війною.
Ще одна спірна територія — тіло
У нас є про це робота (серед інших), називається «Щастя!» (2007 — 2016). Як ви вважаєте, чому наші люди настільки бояться оголеного тіла?
Думаю, вони бояться не оголеності, а тіла в принципі. Несвідомо знають, що тіло може видати їх справжніх. Тож, можна сказати, що люди бояться самих себе. У радянської людини є такий відомий захисний механізм, як компартменталізація (подвійне мислення). У тобі можуть бути дві суперечливі думки, з яких усвідомлюєш тільки одну, інша в цей момент знаходиться в сплячому режимі, ти про неї не знаєш. Тіло знає про обидві.
Лесь Курбас
Довкола Курбаса в українському суспільстві створений міф, який не дозволяє до нього дістатися. А Ілля Разумейко, наприклад, каже, що його театр не відбувся. З останньою тезою я не погоджуюся, мало того — вважаю, що ця заява є безвідповідальною. Відповідальність тут має подвійний сенс — відповідальність за митців, які повірили в «прекрасне майбутнє для всіх», і відповідальність перед ними — тими, хто висував нові театральні ідеї і кого радянська влада вбила «задля щастя майбутніх поколінь», себто — нашого з вами. Роботу і переконання Курбаса необхідно осмислювати, але для цього доведеться його деміфологізувати.
Антонен Арто
Він — візіонер і передбачив не стільки майбутній театр, скільки сучасне мистецтво. Перформанс другої половини 20 століття ніби прямо наслідує ідеї Арто. У виставі/перформансі/роботі ТЛ «Жорстокість можливості» нам цікаво було подивитися на взаємини театр/перформанс, і вони є спірною територією. Для глядачів є вибір: бути частиною перформансу і не бачити цілої картини або залишатися спостерігачем без можливості впливати на події.
У контексті «спірної території» неможливо оминути постать Тараса Шевченка. ТЛ в 2014 році вирішив не залишати поза увагою 200-річчя українського поета та художника. Ми провели багато часу на Майдані та в підвалі Мінкульту і дуже втомилися. І подумали, що Шевченко теж мав би втомитися від його інструменталізації, як радянською системою, так й невизначеністю сучасної України. Це ще один міф, який вкрай потребує переосмислення. Робота називається «Шевченко. Втома», в ній учасники кричать по одному слову кожен свій вірш авторства Шевченка, а також всі разом працюють як один Шевченко-організм.
Отже, мистецтво — це спірна територія. Ризикована гра, де ставкою є твоя екзистенція. Невеличке відхилення (Clinamen) може врятувати світ, а може зробити з тебе абсолютного маргінала. Як каже Ілля Разумейко, опинитися в каноні тих, «кого Україна послала нахуй». І це, мабуть, найцікавіша спірна територія.
Цей матеріал створено у межах Південної едиціїї 2025 Стипендії імені Антонена Арто, що реалізована фондом proto produkciia у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та платформою MY ART, за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.
Створення нотаток з лекції — Лариса Венедіктова
Редагування — Софія Сіренко, Оля Новак-Кукула