11 концепцій, презентованих на воркшопі Південної едиції 2025

1-5 жовтня у Миколаєві проводили п’ятиденний воркшоп Стипендії імені Антонена Арто. На воркшопі 11 авторок та авторів концепцій перформативних творів про Південь допрацьовували свої ідеї разом з тімерками та тімерами, менторками та менторами та командою Стипендії. Публікуємо їхні напрацювання.

Цей конкурс Стипендії реалізовуємо у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та платформою MY ART, за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Variable name/Назва змінна (Марина Мариніченко та Валерія Карпань) — «Кафе “Грязюка”»

Проєкт використовує формат кафе-бару як простору та стратегії спілкування між аудиторією, дослідни_цями локальної історії та мисткинями. В одному з барів Запоріжжя простір буде тимчасово перетворено на позачасовий реляційний архів.

У центрі події – перформанс двох барменок, які переповідають історії, зібрані Товариством Якова Новицького та його партнер_ками в спільнотах. Простір матиме дві зони: барну стійку з архівними фото на стінах, як це буває в локальних барах, і зону караоке. Відвідувач_ки зможуть замовити «коктейлі», створені з елементів ґрунтів, характерних для різних територій. Змішуючи ґрунт, художниці говоритимуть про складні політичні та історичні процеси, повʼязані із цим міксом, заохочуючи відвідувач_ок ділитися міркуваннями про їхні рідні землі і розкопки родинних архівів. Крім комунікації з художницями, в просторах будуть столики, де відвідувач_ки зможуть спілкуватися між собою в очікування черги на бар. На невеликій сцені перформерка-співачка та учасни_ці відтворюватимуть в форматі караоке звуки ландшафтів по відео з місць, де було зібрано землю.

Галина Андрусенко — «Захищені»

Проєкт продовжує дослідження мисткинею теми «захисту» в умовах війни, розпочате у графічній серії та перформансах «Захищені» та «Не захищені». У новій роботі вона збільшить масштаб та перенесе акцент із публічного простору, з яким раніше працювала — пам’ятники, скульптури, — у простір особистий — у кімнату, де зібрані люди й речі, які для неї є найдорожчими.

Цей перформанс про бажання зберегти і захистити домашній затишок — крихкий простір безпеки й близькості, який невпинно зникає під тиском постійного відчуття небезпеки.

Єлизавета Блюмська — «Електрополіс»

Перфоманс досліджує наслідки індустріалізації Запоріжжя, зокрема будівництва ДніпроГЕСу, та ставить питанням — чи несемо ми самі відповідальність за минуле? У центрі дії — м’ясорубка, з’єднана з динамо-машиною, що живить лампочку. Постійне крутіння м’ясорубки стає метафорою виснаження та циклічності праці тих, хто будував греблю, а лампочка символізує енергію, отриману від турбін та вказує на знайомий зараз багатьом запоріжанам процес перевірки РЕБу. Також я планую долучати глядачів до процесу, так само як наші пращури були залучені до створення міста. Запоріжжя — місто майбутнього — хотіли переназвати Електрополем після побудови греблі, але мрії про прогрес, який принесе мир та спокій, обернулися приборканням Дніпра та екологічною катастрофою для всього південного регіону.

Марія Черкашина — «Черепашник»

Ця робота досліджує відчуття приналежності до міста, куди мисткиня переїхала з Миколаєва. Її дім був збудований із черепашнику — матеріалу з останків морських істот, що формує живе середовище міста. Він мовчить, але присутній усюди: у фасадах, фундаментах, пилу. Ми дивимось на поверхню, не помічаючи основи. Так само культурний шар міста зникає, не маючи архіву, залишаючи лише сліди тих, чиї імена не вписані в офіційні наративи.

Мисткиня взаємодіє з черепашником так, як із нерухомим Півднем. Це їхній спільний танець. Намір — не створювати новий міф, а показати умову його виникнення: відсутність тіла у власному просторі. Коли людина не знає, де стоїть і з чого зроблене довкола, вона втрачає не лише знання, а й право діяти. Свобода починається там, де є «своє» — впізнане, назване, збережене.

Мисткиня говорить про це через метафору каменю: коли немає де стояти, потрібно поставити камінь. Як ставити культуру, щоб зрозуміти, де ти. Вона (не)хоче повертатись, бо наративи, що її оточують, не відповідають знанням. Танець тут — не спосіб зберегти, а спосіб бути свідкою того, як щось зникає.

Марія Черкашина, авторка концепції “Черепашник”, разом із черепашником

Євгеній Сіматов та Марія Тесленко — «Франкенштейн»

Цей проєкт — спроба через мову театру, а саме через принципи театру жорстокості Антонена Арто, осмислити досвід втрати, ідентичності й розщеплення, що є характерними для південного регіону України в умовах війни та історичних травм. Ця моновистава побудована за мотивами «Франкенштейна» Мері Шеллі — історії про тіло, зібране з уламків, яке шукає себе у цьому світі і не знаходить. У центрі — лялька монстра як метафора тіла без ідентичності, як образ вигнанця, створеного і відкинутого власним творцем. Особливої глибини цій ідеї надає залучення філософських категорій потворного, зокрема у трактуванні Карла Розенкранца, який розглядає потворне як невіддільний і значущий компонент естетичного.

Aziza Eskender та Галина Джикаєва — «Cenüpniñ cenübi. Qara devir. Крим 12?»

Перформанс про південь Півдня, ось уже майже 12 років увʼязнений абсолютним злом, перформанс про 362 кримських заручників Кремля, колонізовану особистість, ідентичність корінних народів, яку намагається знищити ворог багато століть. Чорна епоха в Криму як чорний мазут, що потрапив у води Чорного вільного моря, як нелюдська руйнівна сила, що поглинає природу, правдиву історію людяність. Кримці, а може вже тіні кримців, є заручниками, жертвами багатосторічного геноциду чи воїнами, як поклялися боротися віддати своє життя заради справедливості свободи? Cenüpniñ cenübi. Qara devir. Крим. 12? Це пластичний перформанс, є поєднання різних видів мистецтва, живопису (на сцені будуть представлені 362 артів, з іменами всіх кримських заручників Кремля), танцю Буто перформерки з абсолютно чорним тлом, як образом забрудненого середовища свідомості, театру анімації з оживленням масок, уособлення жертви геноциду та вільного народу нової епохи боротьби, авторської музики поезії.

Ксеня Погребенник — «Захоплений будинок»

*Авторка продовжує розробку концепції та вирішила тимчасово не розголошувати її опис.

Ксеня Погребенник, авторка концепції “Захоплений будинок” разом із Мариною Мариніченко та Валерією Карпань (Variable name/Назва змінна), авторками “Кафе ʼГрязюкаʼ”

Олексій Мінько та Володимир Прилуцький — «Морський бій»

Автори перформансу Мінько та Прилуцький походять з або часто навідувалися до міста Бердянськ на Азовському морі, яке зараз окуповано. В Одесі, на узбережжі Чорного моря вони час від часу бачать міраж рідного міста. В перформансі за допомогою фотографії, гри та розмови Мінько та Прилуцький намагатимуться наблизитись до схованого в тумані війни міста, відтворити його суперечливий контекст, потрапити в «моряж». Перформанс запозичуватиме форму в туристичної практики фотографування на фоні моря («Сфотографуй мене на фоні моря»). Документуючи себе впродовж перформансу, автори створюватимуть ілюзію повернення на Азовське море.

Фотографічне відтворення фізичного ландшафту супроводжуватиметься ігровою реконструкцією політичного та культурного ландшафтів. Щоб повернутися додому, Олексій та Володимир оточують себе не тільки великою водою, але й суперечливими політичними міражами та суперечками історичних проєкцій, якими воно наповнене.

Анастасія Ігнатович та Катерина Бондаренко — «Шлях додому»

В основі вистави — процес написання сценарію, який буде створено методом документального театру. Для переосмислення Півдня, особливо при якісному підході необхідна підготовка матеріалу не вигаданого, а реального: від людей які прожили певну частину свого життя і відчувають свою приналежність до конкретного регіону. Авторки планують знайти людей з цих регіонів, серед яких їхні знайомі, приятелі, щоб долучити їх до проєкту, де вони зможуть поділитися своїми історіями про їх шлях додому чи з дому до місця, в яке вони повертаються. Завдяки інтерв’ю реалізувати в деталях цей «шлях». За людське життя відбувається багато речей, які змінюються під впливом часу, під впливом природних явищ, під впливом інших людей. Авторки хочуть, щоб завдяки цій роботі люди пам’ятали своє минуле і зберегли свій дім в собі.

Георгій Гогатадзе — «My Friend From Nowhereland»

Листування двох інтернет-друзів — з Буджаку (Південь Одеської області) та Белуджистану (історична область на північному узбережжі Індійського океану) — перетворюється на перформативний акт реконструкції часу й простору, синтезуючи спільний досвід, що формує новий вимір — Nowhereland.

Робота досліджує спільність двох паралельних досвідів: життя на периферії суспільства, пошуку себе в релігійному контексті, ізоляції, де інтернет стає єдиним каналом комунікації, а пошук близькості чи спорідненої душі — практикою опору самотності. Це мультимедійна інсталяція з перформативною складовою. В її основі — обмін спогадами, медіа та ролями.

Світлана Конопльова та Поліна Запольська — «Країна хреста і місяця»

Південь це рухливий простір, що відчувається як межовий стан і край світу. Частина обрядів традиційної культури спрямована на перехід з одного світу в інший. Простір півдня окупований імперією, його минуле — монументальне, імперське, таке, що діє на людину як пропаганда. Українська традиція, що була колись органічною, зараз вписується у цей контекст. Авторки відтворюють те, що розуміють як українську традицію в просторі, на умовному «місці для монумента». Це і залишки постаментів, і місце, де хочеться поставити ікону. Вони розташовують себе у просторі, стаючи монументальною композицією, що використовує традиційний спів, обряди, їхні цілі або фрагментарні відтворення. Авторки переміщуватимуться між монументальними просторами, і утворюючи ходу, фокусуватимуться на акумульованому сакральному, що накопичується в просторі, у візуальних образах і у звуці.

Світлана Конопльова та Поліна Запольська, авторки концепції “Країна хреста і місяця”