Очуднення речі. Нотатки з другої лекції Лариси Венедіктової
Навесні 2023 року ми проводили навчальну програму «Очуднення речі» — спробу читати «Філософію театру» і практикувати ідеї Леся Курбаса. Програму розробила Лариса Венедіктова; вона складалася з семи зустрічей. Чотири з них були присвячені читанню й обговоренню матеріалів з книги. Ділимось нотатками з другої лекції-розмови, що відбулася 5 квітня 2023 року.
Лариса Венедіктова — перформерка, хореографка, дослідниця. З 2000 кураторка TanzLaboratorium.
На початку 1930-х Курбас вже менше говорить про світовідчування класу, а більше — про театр та його складність: «Дехто гадає, що коли театр їздить на заводи, то цім й справа розв’язана; я гадаю, що це четвертина роботи… Питання йде про те, що треба повозитися зі справою мистецтва, зі справою театру не один і не два сезони, що це складний процес, в якому народжується метод, установлюється метод…» (ст. 792).
Курбас вимушений також виправдовуватися за постановки «Народного Малахія» та «Мини Мазайла». Він називає їх «ті постави, які на сьогодні ми розцінюємо як неприпустимі» (ст. 792). Курбасу закидають націоналізм і аполітичність, з’являється навіть термін «курбасизм».
У 1929 році режисер так казав про п’єсу «Народний Малахій»:
«У Кулішевій п’єсі я ціную розрив з шаблоном, з агітаційним штампом, з етикеткою, що були властиві минулій добі громадянської війни, та не пасують ніяк нашому сьогодні. Революційним є театр, що знаходить класового свого супротивника серед своїх глядачів… Театр мусить вносити неспокій, мусить ставити дражливі питання — в цім його громадсько-поступова роля… Справа ще й в тім, що глядач, приходячи до театру, звичайно залишає дома мозок, між тим як треба брати його з собою» (ст. 722).
Зустріч Курбаса і Куліша — корисна для українського мистецтва, для зміни мислення самого Курбаса, однак небезпечна для їхнього життя. Вони підсилили один одного гіперінтелектуальністю, так би мовити. Це був розумний театр, де глядач, який за більшовицькою ідеєю мав стати бездумним гвинтиком системи, міг почати замислюватися.
Куліша і Курбаса вбили радянці, й вони якимось чином перетворилися в пам’ятник, в сакральні жертви, яких багато кому хочеться використати як п’єдестал для себе.
Постаті української культури, що їх сакралізовано, недоторкані митці, до яких неможливо поставити питання, та й почути їхні питання, — вимагають від нас десакралізації, діалогу з ними. Як повернути Курбаса до історії українського театру — визволити з зачарованого радянського простору, який сковує мислення й заважає побачити справжню глибину його ідей?
У «Філософії театру» є багато рекомендацій Курбаса для режисерів. Наприклад, коли бачиш, що не можеш впоратися з синтетичністю своїх ідей; коли заплутавсь в декораціях, музиках тощо, прибери все — і займайся акторами, бо актор — головне у виставі.
Одна з порад Курбаса щодо акторської майстерності:
«… в акторській майстерності слід іти від нагромадження найбільших труднощів до найбільшої свободи і легкості! Через найбільшу складність — до найбільшої простоти!» (ст. 634).
Ця думка чимало значить. Навіть сама ця порада вже варта прочитання його книжки. Гадаємо, ця рекомендація може стосуватися не лише акторської майстерності.
Курбас має бути перед тобою — як проблема. Тоді він стане історією українського театру… і частиною твоєї власної історії. Ця проблема вимагає подальшої проблематизації, а не її розвʼязання. Саме так працює мистецтво.
Наприкінці книжки є цитата Курбаса 1936–1937 років: «Соціалізм несумісний з природою людини, як вогонь несумісний з водою» (ст. 824). Ця думка, як і революційний пафос 1925, є проблематичною.
Однак як ви вважаєте, яким чином можна продовжити перервану історію — український театр? ТанцЛабораторіум, наприклад, у 2007 році робив проєкт «Курбас. Реконструкція». Курбас любив японський театр, ми теж відчували свою близькість до японського мистецтва. Ми спробували споріднити Буто з театром Курбаса. Брали фотографії з вистав Курбаса і працювали з ними як з образами. З цього вийшло дослідження нашого власного ставлення до нашої відповідальності за власну історію.
Буто — японське мистецтво танцю, засноване Тацумі Хіджіката в 1950 роках. Буто — це бунт проти традиційної японської культури та проти її вестернізації. Тілесний бунт. Головним у Буто (і не тільки, звісно) є те, що у вас є тіло.
Тіло здатне щось робити саме. Для цього потрібно йому довіряти, довіряти його уяві. В тіла є власна уява та власна свідомість. Тіло вміє перевіряти ваші ідеї на життєздатність.
В Буто існує вправа, що безпосередньо корелює з «нагромадженням найбільших труднощів»: у вас є чотири частини тіла (руки, ноги, корпус, голова), для кожної з них пропонуються різні образи. Себто, у вас є мінімум 4 об’єкти уваги, як існують паралельно та змінюються. Це складно. Але без труднощів неможлива простота та легкість.
Так само, без труднощів складного мислення, неможливий цікавий український театр.
Тож поміркуймо, як нам стати гідними того, щоб Лесь Курбас — у всій своїй складності, а не як наївний мрійник з української радянської богеми — посів належне місце в нашій історії.
Цей матеріал створений у межах грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Створення нотаток з лекції — Лариса Венедіктова
Коректура — Яна Супоровська