Очуднення речі. Нотатки з лекції-розмови Олександра Лебедєва
Навесні 2023 року ми проводили навчальну програму «Очуднення речі. Спроба читати “Філософія театру”» і практикувати ідеї Леся Курбаса. Програма була розроблена Ларисою Венедіктовою, складалась з семи зустрічей. Чотири з них фокусувалися на прочитанні та обговоренні матеріалів з книги. Ділимось нотатками з першої лекції-розмови, яка відбувалась 23.03.2023.
Олександр Лебедєв — учасник групи TanzLaboratorium
Є певна інтонація, з якою ми говоримо про Курбаса, — зазвичай вона піднесена. Нам хочеться так заявити чи написати про нього, щоб всі зрозуміли: «Боже!». Щоб відірвалися від землі. На мою думку, про мислителів так казати не варто…
Якщо поглянути на історію стосунків Леся Курбаса і Гната Юри (як зробила одна блогерка на ютубі), і чим ця історія закінчилася, — можна зрозуміти, чому в нас таке погане українське радянське кіно…
«Під патосом ми розуміємо таку передумову, яка дозволяє вірити всяким умовностям» («Філософія театру», ст. 72). В греків, наприклад, ця передумова дозволяла театру бути театром.
Світовідчування — важлива річ у театрі Курбаса. «Світовідчування — як основний формуючий принцип форм життя, і не тільки форм життя, а й напрямку життя. Тобто, змісту і форми в житті. Воно є органічна частина, що керує нами, що змушує не тільки так бачити, а й так робити. Воно визначає й етику» (ст. 97).
«Світовідчування» береться з формули Курбасового розуміння, що таке мистецтво:
«Мистецтво — це така форма стосунків поміж людьми, в межах якої вони через мистецький твір настроюються на одне світовідчування і життєвідчування… Світовідчування загальногромадського порядку обов’язкове для громади; індивід може перебувати в ньому, в його рамках, а значить, мистецтво — це метод настроювання на одне світовідчування та життєвідчування класу, і тим самим має стосунок перш за все до громадської психології, а не ідеології. Воно глибше, воно кінець кінцем стає ідеологією. Тим самим мистецтво є методом будування життя» (ст. 96).
В якийсь момент Курбас каже: подумаймо, де ми є, з погляду нашої комуністичної сучасності; і я — ідеаліст, який навчавсь філософії у Відні, — буду боротися, щоб все мистецтво стало марксистським. Далі він, на засадах вульгарного розуміння матеріалізму, додає: будь-яка жива істота прагне відчути життя більш повно, більш загострено. Первинним для Курбаса є відчуття — як поняття і як концепт. Існують істоти, які, крім власного загостреного відчування життя, можуть ще й передавати відчуття іншим. «Завдяки революції з’являється потреба бачити світовідчуття класу як загальне, як світовідчуття всіх».
Добро — це концентрація, зло — це розпорошеність. Довкола цього Курбас будує свою теорію. Далі, з погляду класової науки, він зазначає, що буржуазне мистецтво розпорошує зусилля. Воно старе, немічне, втрачає волю до життя; мистецтво розпадається на якісь «ізми». І, навпаки, пролетаріат зводить все до одного критерію: корисне щось чи не корисне «для його волі до життя».
«У нас селянська країна, і нам потрібно створити щось інше, якесь інше суспільство», — каже Курбас…
В цій частині книжки він викладає свою політичну філософію. Ми не можемо говорити про митця Леся Курбаса, про його технічні відкриття, не беручи до уваги й ці речі.
Коли читаєш «Філософію театру», видно роботу думки. Можна побачити, як Курбас формулює проєкт нового мистецтва, нового комуністичного українського мистецтва, яке трансформувало б ціле життя.
Коли йдеться про нашу відповідальність і нашу причетність до 1920-х років і всього, що там відбувалося, не маємо на увазі чиюсь провину. Йдеться про те, що там є питання і ми, сучасні, маємо на це питання відповідати. Якщо розділимо Курбаса на Курбаса-марксиста, Курбаса «з Україною в серці», і Курбаса-театрального режисера, то жодного питання більше немає, в нас все добре, а наша «посткомуністичність» просто впала на нас з неба. Ніхто з нас не вимагає відповідальности від Леся Курбаса чи його колег, бо в їхній час не було очевидним, до чого ленінські ідеї можуть призвести. Проте для нас зараз наслідки вже є очевидними, то ж ми маємо про це говорити.
Фото першої лекції освітньої програми «Очуднення речі. Спроба читати “Філософія театру”». Авторка: Ольга Дятел
Лесь Курбас не створював методик, він не Станіславський.
Одне з практичних завдань, які він давав своїм студентам, було таке: візьміть великий шматок паперу і спробуйте провести генеалогію мистецтва, від того, що ми бачимо зараз, починайте від зараз і рухайтеся якомога далі в минуле (ст. 102). Кожна/кожен режисерка/режисер (чи акторка/актор також?) мають мати власну філософію мистецтва. Вони мають самі для себе зрозуміти: що таке мистецтво, звідки воно і навіщо. Тексти Курбаса провокують на те, щоб починати самостійно думати.
У 1960 роках Лесь Танюк намагався повернути Леся Курбаса до української культури. Радянський чиновник сказав Танюку: «Ми реабілітуємо людей, але не їхні ідеї». Якщо ми подивимося на ідеї, якщо не будемо відкидати від Курбаса ані його марксизм, ані його націоналізм, ані його культуртрегерство, ані його пафос, — ми краще зрозуміємо себе і про себе.
Цей матеріал створений у межах грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Створення нотаток з лекції — Лариса Венедіктова
Коректура — Яна Супоровська