Відбитки місць. Ася Павленко про перформанси Нани Бякової і Марини Щегельської

У серпні 2024 року у Києві відбулася презентація work in progress Марини Щегельської «Загублений звук забутого місця». Марина заспівала колядку, яка була записана у с. Єгорівка Волноваського району Донецької області у 2007 році. Пізніше в листопаді в Києві було вперше презентовано «Втрачений рух», який Нана Бякова створила та представила в Миколаєві у 2023 році. 

У цьому тексті Ася Павленко пише про спільність цих різних робіт, створених в різний час та в різних просторах.

Ася Павленко — культурологиня, авторка чуйних текстів про культуру. Досліджує перформативні мистецтва, травму, виробництво знання й все довкола.

Їхні назви відлунюють. «Втрачений» і «загублений» у найпростішому перекладі складаються до знаменника lost. Такий, що неможливо повернути. Загублений, тобто вбитий, або ж — випущений з рук, залишений вздовж дороги. Втрачений, як сигнал, внаслідок чогось страшного. Зрештою, вони взаємозамінні.

Обидва перформанси спираються на реальні місця. Нана Бякова повертається до Миколаєва, у якому народилася і виросла. Марина Щегельська виконує колядку «Ой дивноє новорождене» з тимчасово окупованого села Єгорівка, що на Донеччині. У цьому вони уподібнюються археологиням. Їхні знаряддя — тіла — скеровані в різних напрямах. Нана Бякова вдається до вразливої антропології: споглядає себе, розкладає знайомі ландшафти і речі, відтворює їхні свідчення. Шляхи Марини Щегельської та колядки з Єгорівки перетинаються майже випадково: через знайдений в інтернеті запис. Не маючи звідти знайомих, мисткиня визначає стосунок з Іншим через любов: розбудовує перформанс довкола конкретної колядки, бо та їй припала до душі (у повсякденні Марина належить до жіночої капели традиційної музики «Дріб»).

Марина Щегельська, перформанс “Загублений звук забутого місця”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

Нана Бякова, перформанс “Втрачений рух”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

Зрештою, обидві мисткині рухаються тими місцями, про які зобов’язалися свідчити. Нана Бякова, як привид, пересувається кімнатами і коридорами Музею Ханенків, де триває перформанс. Марина Щегельська, відтворюючи ходу колядників до хат, рухається проєкцією — лініями, нанесеними на супутниковий знимок села.

У тексті Archaeological Tropes That Perpetuate Colonialism («Тропи, що підтримують колоніалізм в археології») двоє археологів з корінних спільнот Південного Заходу США міркують про «покинутість» землі. Коли люди рушали з раніше заселених місць, колонізатори, тобто білі поселенці, вважали їх свідомо покинутими — і привласнювали. Водночас археолог_ині бралися за інструменти і позначали територію як минуле: тепер землю можна викопувати, речі забирати для дослідження або музею, роки виструнчувати у рівну пряму хронологію. Однак для самих корінних спільнот рух і подорож між місцями є частиною культури, а «покинуті» землі — культурною спадщиною, що триває в усних переказах і фізичних об’єктах побуту на території.

Попри те, що географії учасниць оминають Північну Америку, зосереджуючись натомість на Японії та Україні, вбачаю концепцію руху і місця ключовою для їхніх робіт. «Втрачений рух» як досвід повернення до «покинутого» місця перегукується з мітологією руху в корінних спільнотах, тоді як «Загублений звук забутого місця» досліджує покинутість тимчасово окупованого села.

Спостерігаю, як Нана Бякова заходить до зали: напружені м’язи, повільні кроки, контроль над кожним рухом. З голови звисає важка коричнева шкірянка, чиї здійняті догори рукави нагадують антени чи заячі вуха. Екрани на стінах мерехтять хвилями. Відео, відзняті мисткинею у Миколаєві, переважно складаються з води, як і тіло людини. Впродовж 45 хвилин Нана Бякова без поспіху пересувається трьома залами і коридором. У кожному приміщенні на мисткиню чекають сукні, сонячні окуляри чи сережки, а також — уривки з відео. Спільна хвиля часу сприяє порозумінню, глядач_ки опиняються наодинці з Наною Бяковою, її речами і Миколаєвом. Світ за стінами музею рухається окремо і хвилює не так сильно. Водночас у ньому тривають великі зміни: повільно опадає пил у миколаївській квартирі мисткині, іржавіє крейсер «Україна», розпадаються імперії.

У пролозі до однієї зі своїх книг Саймон Дж. Ортис описує людину з пуебло і її ритуал. Людина оцінює все, що має для неї значення: дім, мову, самість. Вона рушає в подорож, де постає перед різними досвідами, людськими і нелюдськими істотами. Хай якими були б відчуття впродовж шляху, пуебло рухаються далі. Попри небезпеку, вони повернуться до себе аж тоді, як пізнають усе необхідне.

«Її [людини] подорож це також і молитва, тож вона мусить продовжувати». 

За мітологією пуебло, їхні предки покинули підземний світ у пошуку нового місця — дому, який на них чекає. Тривала подорож розсіювала людей землею. Неспроможні йти далі, старі люди сходили зі шляху і доживали віку у поселеннях, які створювали на ходу. Відбитки місць, де лишалися пуебло, свідчать перед наступними поколіннями про тривалу подорож. Вони ж заохочують людей тимчасово повертатися на знак пошани і зв’язку з минулим. До таких пам’яток належить як архітектура поселень, так і окремі речі, як-от уламки кераміки. У періоди, коли паломництва не здійснюють, місця згадують у молитвах, думках і побутових історіях.

Нана Бякова, перформанс “Втрачений рух”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

У «Втраченому русі» Нана Бякова поєднує спадщину ключових для неї географій — Японії та України. Тілесний досвід Буто, здобутий мисткинею в еміграції, переосмислює пам’ятки її миколаївського життя.

Відповідно до філософії руху, вона повертається до себе після подорожі. Речі у перформансі, на відео і в залах музею — це відбитки: як на тілі самої Нани Бякової, так і в місцях, де йшла її дорога. Один з таких відбитків занепадає у миколаївському порту — це ракетний крейсер «Україна». Він тримає зв’язок з нещодавнім минулим Миколаєва, де кораблебудування було основною діяльністю міста. З думкою про тимчасово заморожений кораблебудівний завод незакінчений крейсер височіє як частина колишнього поселення. На відео з Музею суднобудування і флоту Нана Бякова документує рухи і звуки, що також до нього належали. Наприклад, розкручує кисті, як гребний гвинт.

Нана Бякова, перформанс “Втрачений рух”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

Деякі речі походять з особистого архіву мисткині. До прикладу, сукні на стійці для одягу. З людського погляду, мисткиня вдягає їх неправильно: залишає натягнутими на голову, нашаровує фасони і візерунки, які не мали б іти разом. Випростані догори руки перетворюються на тулуб, грудна клітка — на стегна. Сукня ніби затуляє Нану Бякову. Перекриваючи їй очі тканиною, утворює самостійне тіло. Леопардові, рожеві, сріблясті — ці принти й матеріали належали мамі мисткині, з них вона шила сукні на замовлення. Для закордонних показів перформансу одяг пакують у валізу, як щось незамінне. Як голос попереднього покоління, він заохочує повернутися по нього у паломництво або ж взяти з собою у подорож. 

Рух пуебло можливий, зокрема, завдяки природі. Хмари, вода, птахи та інші нелюдські агенти вказують подорожньому шлях і креслять свої траєкторії. Людина орієнтується на них і водночас бере відповідальність за співдію з нелюдським. За словами Нани Бякової, у танці Буто «є повага до предметів — як мешканців таємного світу. […] щоб танцювати Буто, треба досліджувати те, що не є людиною, і стати об’єктом». 

Мою увагу привертають келихи на одному відео. Сидячи перед шафою з сервізом, мисткиня наближає і торкає їх один до одного. Збоку купкуються пакети і заплівковані речі. У запилюженій миколаївській квартирі переважно порожньо і тихо. Ніхто не користується нею як постійним місцем проживання. Коли дзвенить кришталь, про що він говорить з Наною Бяковою? Яку траєкторію їй малює?

Серед келихів, суконь і кораблів цей пошук не матиме завершення. Лише даватиме окремі знахідки і досвіди, що продовжуватимуть шлях з людиною, хай куди б вона йшла. Доки триватиме життя, триватиме і рух.

Якщо в руці у Нани Бякової уявляю щітку для змахування пилу, то Марині Щегельській домальовую маленьку лопату: колядка з села Єгорівка є відкопаною нею знахідкою. Під час перформансу мисткиня виконує її двічі — один з голосів записують, аби згодом відтворити. Таким чином вона імітує багатоголосся, у якому заведено виконувати цю колядку. Одночасно до співу Марина Щегельська рухається вздовж супутникової знимки села. 

У відкритому доступі новини про село Єгорівку вичерпуються його окупацією у березні 2022 року. У листопаді 2024-го «Вільне радіо» згадує його в переліку тимчасово окупованих населених пунктів. Невідомо, скільки людей залишилося зараз у селі, у яких умовах вони існують, чи придатна ця земля для життя. Тож як авторка, так і глядач_ки звертаються до місця як до втраченого. Водночас можемо лише здогадуватися, якою є доля жителів та жительок Єгорівки і, зокрема, колядки. Власне, Марина Щегельська не має жодних зв’язків з минулим чи теперішнім села. Її перша взаємодія з цим місцем відбувається на відстані, за допомогою архівів в інтернеті.

Рух обривається. Стежка між Києвом і Єгорівкою лишається заледве ходженою. Що означає Київ для жител_ьок Єгорівки, а Єгорівка — для жител_ьок Києва?

Марина Щегельська, перформанс “Загублений звук забутого місця”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

«Загублений звук забутого місця» самою мовою обмежує свій рух. Аби цементувати такі описи у назві, бажано бути впевнен_ою, що звук — дійсно загублений, а місце — забуте. Та чи можна забути те, про що ані авторка перформансу, ані глядач_ки, не знали чи то до показу, чи до роботи над ним? Спираючись на мапи DeepState, супутникову світлину й уривки з новин, авторка перформансу з археологічною точністю і відстороненістю клеймує місце як покинуте. Тепер його можна засіяти, перетворити на матеріал для мистецької роботи. Озвучені мисткинею антитези кочують з одного тексту про перформанс в інший: це зимовий обряд, який проводять влітку; багатоголосся, яке співає одна людина; радісна звістка коляди, помережана з втратою і сумом. У такій суворій рамці це нагадує мені вбивання кілків на периметр археологічного дослідження. Простір перформансу розгортається у його межах — і ніде інакше.

Конкретний периметр, на який спромоглася лопата, стискається і дубіє. Як глядачка, сиджу в цій ямі з підібганими ногами, без змоги розвернутися. Колядка, як уламок горщика чи кахля, стоїть на уявному музейному постаменті з короткою експлікацією. До неї мене відсилають з запитанням. Звертаюся до експоната на постаменті, і він відлунює: 

«Я — свідчення про щось, про когось на Донеччині. Мені немає куди здійснювати паломництва, тож заходитимусь одними й тими ж сітками у кілька метрів. Зимовий обряд, який проводять влітку; багатоголосся, яке співає одна людина; радісна звістка коляди, помережана з втратою і сумом».

Марина Щегельська, перформанс “Загублений звук забутого місця”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

Я повертаюся ні з чим.

Пізніше у розмові з Мариною Щегельською ми з’ясовуємо, що розглядаємо «Загублений звук забутого місця» з різних позицій і, відтак, доходимо різних висновків. Я залишаю тут теоретичну рамку, якою керується мисткиня, як нагоду двом поглядам співіснувати і взаємодіяти щораз інакше, залежно від прочитання.

Покладаючись на студії пам’яті, Марина Щегельська відкидає сприйняття пам’яті та забуття як протилежних непов’язаних понять. Забуте може бути згадано, ні забування, ні пам’ятання не є абсолютними. Мисткиня не визначає ні колядку, ні село як щось, що давно зникло і перестало існувати, і натомість висвічує розриви, що виникли внаслідок війни. На її думку, «музеїфікація» і поміщення у «скляну вітрину» пісні, з якою вона працювала, відбулася ще у 2007 році, коли пісня була записана та видана на диску. Живе виконання натомість виймає її з вітрини.

Я також думаю про ходіння колами, яке спіткало людей з досвідом внутрішнього переміщення чи біженства. Із роками без доступу до рідних міст і домівель пам’ять про місце затирається. Зростає сумнів, чи залишиться щось на місці в очікуванні паломництва.

Конструкція «я пам’ятаю» — заледве не єдина можлива у ті моменти, коли повернення зупиняється окупацією, знищеним домом чи іншими неконтрольованими обставинами. Це «я», проявлене у мистецтві і публічній дискусії, дозволяє знаходити своїх й емпатувати іншим. Чи існує «я» у «Загубленому звуці…», щобільше, хто такі ми і довкола чого об’єднуємось?

Розмова між глядачами та Мариною Щегельської після презентації перформансу “Загублений звук забутого місця”. Фото: Анастасія Телікова, 2024

Роботи Нани Бякової і Марини Щегельської — це різні дистанції та спроможності руху. У живому архіві Нани Бякової — дослідження Буто і доступ до речей чи місць в Миколаєві. На рівні як особистого досвіду, так і мистецької практики вона послідовно відтворює філософію руху: застосовує знання, набуті у подорожі, шукає себе у русі й місцях, взаємодіє з нелюдськими агентами. Натомість Марина Щегельська працює з віддаленим контекстом і бере за матеріал культуру Іншого. Такий підхід містить виклики, що стосуються балансу між власними мотиваціями і бажаннями спільноти, чию спадщину долучають до перформансу. У цьому разі житель_ки села Єгорівка не були дотичні до процесу. Коли зворотний зв’язок унеможливлений, зникає місце, як його оповідають тіло і речі. Рух у «Загубленому звуці забутого місця» обривається через недостатню кількість інформації про село Єгорівка, тобто насправді — через дії російської армії. Колонізація і насильницька політика імперії стирають відбитки місця, яке недостатньо замалювали фізично чи діджитально. 

Коли ми описуємо місце як покинуте, що відбуватиметься з ним далі? Можливо, це дозволятиме археолог_иням чи іншим поселенцям проставити периметр, аби пізніше взятися за копання. Або ж вказуватиме на приналежність до тривалішого шляху чи повернення. Під час війни примусове переміщення людей не потребує теоретичного виправдання і правильної термінології. Врешті решт факт покинутості постає раніше за словесну рамку. Попри це, у кожному з випадків місце і далі населятимуть приховані рухи. Щітка змахує з полиці пил, кінчик лопати чиркає ґрунт. Перформанс — це відбиток місця, і ми беремо за нього відповідальність.

Текст написаний Асею Павленко на запрошення Стипендії.
Редактура — Олексій Гаврилюк, Ліза Корнійчук