Етика мистецької дії. Нотатки з лекції Вероніки Склярової
У 2025 році Стипендія імені Антонена Арто вдруге втілювала програму з фокусом на Південь України. Ми запросили авторок та авторів 11 концепцій перформативних творів на воркшоп в Миколаєві.
Пʼятиденний воркшоп включав презентації та допрацювання концепцій, лекції, роботу з менторками та менторами. Ділимось другою частиною нотаток з лекції Вероніки Склярової, що відбулась 4 жовтня.
Вероніка Склярова — театрознавиця, програмна директорка проєкту Art Therapy Force, культурна менеджерка, продюсерка незалежних проєктів, лекторка та культурна журналістка, експертка ВООЗ (WHO) cектору Arts and Health. Разом з МТК Dollmen створила меморіальну інсталяцію Дерево Памʼяті.
Головний дисклеймер цього тексту в тому, що наразі етичність — це радше питання, ніж відповідь. Ми лише форсуємо нові цінності, функції, засади гуманізму, справедливості, свободи та всього, про що може сьогодні говорити хороше критичне мистецтво в Україні.
Етика свідчення та уникнення віктимізації
Мистецтво в умовах війни несе особливу відповідальність за репрезентацію травматичного досвіду, зшивання спільнот та формування стійкості через подолання прірви розірваних досвідів. Ключовим є питання, як свідчити про страждання, не перетворюючи людей на пасивних жертв (читати Зонтаґ «Спостереження за болем інших», Ганса Ульріха Ґумбрехта «Розладнаний час» та рефлексувати). Етика свідчення полягає в тому, щоб репрезентувати, а не показувати. Тобто людина є суб’єктом історії, а не лише об’єктом агресії та жертвою. Співчуття не дає нам гідності й поваги, позиція жертви — завжди спекулятивна. Мистецькі проєкти та образи можуть розкривати гідність, стійкість та агентність людей, які переживають травму. Це допомагає формувати не лише внутрішню ідентичність, але й зовнішнє сприйняття України як держави, здатної до відповідальних дій та володіння власним наративом.
Відповідальність за аудиторію і травмочутливість
Мисткині та митці мають усвідомлювати, що їхні роботи можуть мати прямий психологічний вплив на глядачок та глядачів, особливо на тих, хто безпосередньо переживає наслідки війни. Недостатньо створювати «релевантний» контент про втрату або чекання; потрібно передбачати, як цей контент сприйме людина, яка перебуває в гострій фазі травми. Як приклад, вистава про жінок, які чекають чоловіків з війни, може бути важкою для тих, хто вже втратив близьких. Тому важливо «м’якшити» сценарії, уникати тригерних формулювань та пильно аналізувати цільову аудиторію. Етична практика передбачає не тільки щирість висловлювання, але й турботу про психологічну безпеку спільноти, з якою мисткиня чи митець працює. Хорошою практикою є залучення психолог_инь чи психотерапевт_ок, фахів_чинь з роботи з травмою на попередній перегляд проєктів, що потенційно провокативні чи ризиковані.
Чітка межа між мистецтвом та арттерапією
Критично важливо не плутати художню практику з професійною терапевтичною допомогою. Мистецтво може мати терапевтичний ефект, але це не робить митця арттерапевтом. Арттерапія — це кваліфікована професія, що вимагає медичної освіти, глибоких знань з анатомії, фізіології та психології, а також уміння працювати з конкретними запитами пацієнтів. Некваліфіковані спроби «лікувати» мистецтвом можуть завдати шкоди, ретравмувавши людину.
Мисткині та митці можуть і мають створювати, рефлексивні простори та «травмочутливі» об’єкти, але вони повинні чітко усвідомлювати межі своєї компетенції. Відповідальність полягає в тому, щоб не створювати ілюзії терапії там, де є лише мистецький вираз.
Робота з пам’яттю та історичною травмою: уникання спрощень
Мистецтво, що працює з колективною пам’яттю та історичними травмами (Голодомор, депортації, війни), має уникати спрощених наративів та есенціалізму. Небезпека полягає у зведенні складного досвіду до одного символу (наприклад, Марія Примаченко та наївне мистецтво як найпопулярніша репрезентація України) або створенні «порожніх» образів, позбавлених конкретного історичного наповнення: наративи про незламність, сліпа героїзація є радше позитивною пропагандою, а не критичним глибинним осмисленням. Етичний підхід вимагає глибокої роботи з контекстом, усвідомлення множинності досвідів та включення голосів маргіналізованих груп. Варто замислюватися й критично аналізувати, чи є ваш жест підтримкою людей чиї досвіди не підсвічені, чи це є використанням актуальної теми для власного промо. Це питання як політичної, так і культурної відповідальності.
Етика колаборації та репрезентації «чужого» досвіду
Ця теза присвячена здебільшого роботі іноземних мисткинь та митців з українським досвідом, але не виключно. При роботі з чужими травматичними досвідами (наприклад, в документальному театрі або при реенакментах — див. Міло Рау Antigone in the Amazon) можуть виникати питання травматичної експлуатації, «віктім порн» (victim porn). Ми маємо критично аналізувати, чи не інструменталізуємо людські досвіди для створення «автентичності» вистави чи проєкту? Ключовим принципом як створення, так і участі в подібних проєктах має бути гідність носійки чи носія досвіду. Етична практика вимагає повної інформованої згоди учасниць та учасників, співпраці з психологом чи психологинею (при роботі над гострими питаннями), уникання експлуатації болю для ефектних сцен. Варто ставити собі питання: чи множить / романтизує моя робота насильство та страждання, чи допомагає їх осмислити та трансформувати?
Мистецтво як інструмент справедливості та перехідного правосуддя
В умовах війни мистецтво має потенціал не лише фіксувати минуле, але й уявляти майбутнє, формувати образ перемоги та відбудови. Воно може стати частиною процесів «перехідного правосуддя» — відновлення правди, справедливості, гідності та гарантій неповторення.
Мисткині та митці можуть створювати архіви-докази, допомагати в репараціях через відновлення гідності, будувати нові ціннісні наративи та обʼєднувати спільноти. Етична позиція тут — це усвідомлена участь у побудові свідомого суспільства.
Для мене одним з важливих викликів сучасної мистецької етики є ескапізм. Багато мисткинь та митців, зокрема тих, які співпрацюють з державним сектором, уникають важких питань, спекулюють на патріотичних наративах, не піддаючи їх глибокому аналізу та осмисленню. Ми як суспільство несемо відповідальність за наративи та цінності, що транслюємо в умовах війни. Фактично делегуючи захист наших життів, ми з етичних (а тут вже й моральних) передмов маємо рефлексувати адекватну дійсність з повагою, вдячністю та фокусом на людей, що роблять наш мистецький жест можливим, захищаючи наше життя.
Цей матеріал створено у межах Південної едиції 2025 Стипендії імені Антонена Арто, що реалізована фондом proto produkciia у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та платформою MY ART, за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Створення нотаток з лекції — Вероніка Склярова
Редагування — Софія Сіренко, Оля Новак-Кукула