Арттерапія і мистецтво. Нотатки з лекції Вероніки Склярової
У жовтні 2025 року ми організовували тижневий воркшоп у Миколаєві в межах другої Південної едиції Стипендії. Під час воркшопу менторки та ментори проводили лекції й обговорення, а учасниці та учасники презентували своїй ідеї перформативних робіт. Вероніка Склярова прочитала лекцію про арттерапію і перформативні мистецтва. Публікуємо першу частину нотаток.
Вероніка Склярова — театрознавиця, програмна директорка проєкту Art Therapy Force, культурна менеджерка, продюсерка незалежних проєктів, лекторка та культурна журналістка, експертка ВООЗ (WHO) сектора Arts and Health. Разом з МТК Dollmen створила меморіальну інсталяцію «Дерево Памʼяті».
Я маю впевненість, що після війни арттерапія та митці в широкому сенсі будуть в авангарді відновлення. Робота зі спільнотами, відчуття громади й спільності через мистецькі практики — те, що може і буде допомагати з нашими фрагментованими досвідами, з роз’єднаністю та дисоціацією, як індивідуальною, так і груповою. Тут на перший план може вийти перформанс і театр. Як метод він є уособленням сфокусованої присутності. Ця усвідомлена концентрація на «тут і зараз» працює з дисоціацією, та є її природним антиподом, змушує нас усвідомлено проживати реальність, відновлювати час та відчуття моменту.
Травма — це неспроможність індивідуальної людської свідомості вмістити в себе досвід, який вона переживає. Травма негативно впливає на наше функціонування на трьох основних рівнях — біологічному, психологічному та соціальному. На біологічному рівні порушується робота важливих систем організму: серцево-судинна, дихальна, травна, імунна та інші, що також впливає на сон, когнітивні здібності й може призводити до появи залежностей. На психологічному рівні деякі емоції стають постійними й застрягають у свідомості, викликаючи постійну тривожність, злість, депресію та інші деструктивні стани. А на соціальному рівні травма порушує здатність будувати стосунки, породжує конфлікти, ізоляцію, агресію або відчуття самотності, що може призводити до втрати соціальних зв’язків.
Арттерапія фокусується на біопсихосоціальній моделі впливу і працює через свідомість (впливає на настрій, мотивацію та емоції), тіло (діє на зміну гормонів у крові, скутість чи розслабленість мʼязів, вільність рухів) та зміну соціальної взаємодії і поведінки.
Тож, терапевтка чи терапевт, які працюють з мистецькими практиками, мають створити умови для цього процесу трансформації, не акцентуючи на проблемах, але сприяючи природному руху до відновлення через мистецтво. Опосередковано це те, що прийнято називати посттравматичним зростанням — тобто, опрацюванням певного досвіду та переведенням його з категорії травми в категорію досвіду.
Подолати травму — це подолати розрив між «травмованим Я» і «Я-нормальним», «Я-яке-вижило», «Я-яке-формує-нову-особистість».
Чому парадигма памʼяті є настільки важливою для нас?
В Грецькій міфології матірʼю девʼяти муз була богиня памʼяті Мнемозина (Мнемозі́на[1] (грец. Μνημμοσύνη, Mnemosyne, «пам’ять»), тобто всі мистецтва, на думку греків, народжені саме з памʼяті. На мою думку, всі мистецтва фундаментально стоять на двох категоріях: памʼять та досвід. Тобто, в контексті арттерапії, як засадничої роботи з відновлення здорового психоемоційного стану, робота з нашим травмованим «Я» може відбуватись саме через мистецькі практики.
Здатність усвідомлювати час у його трьох вимірах — минулому, теперішньому та майбутньому — є ключовою відмінністю людини від тварин. Хоча тварини також накопичують досвід, саме поняття темпоральності та майбутнього, є виключно людською рисою і відрізняє наш мистецький вимір майбутнього — вимір уяви.
Мистецтво безумовно може допомогти: підвищити рівень серотоніну, збільшити приплив крові до частини мозку, пов’язаної із задоволенням, сприяти розвитку нових способів мислення, подолати фрагментацію та дисоціацію. Мистецтво може, але НЕ МАЄ. В Україні резильєнтність, травматична памʼять війни часто втілена в культурних ритуалах, зустрічах, вкорінена в міцному фундаменті фольклору – народних піснях, танцях, ремеслах (як-от вишивка чи кераміка).
Тобто арттерапія — це момент, коли ми зустрічаємо людину на рівні її страхів та психоемоційного стану. Якщо людині боляче, ми не зустрічаємо її з феєрверками; ми маємо зустрічати її на рівні того стану, в якому вона перебуває.
Важливо розуміти, що арттерапія — це не пігулка, а компліментарний інструмент до інших методів відновлення. Травми, як-от після полону, не можуть бути повністю вилікувані; рівень ПТСР часто залишається на все життя. Ми можемо лише підтримувати свій стан, а це тяжка праця, ускладнена радянською спадщиною, де мистецтво мало бути лише розважальним, а також недовірою з боку частини лікарів.
Критика
Мистецтво часто ставить складні питання про те, що ми вважаємо, що знаємо про світ, зокрема про роль насильства і травми в ньому. Жак Рансьєр називав це розподілом чуттєвого. Йдеться про визначення того, які правила роблять певні знання можливими, а інші — ні. Ставити під сумнів ці правила і порушувати їх є ключовою частиною того, що пропонує мистецтво в плані іншого осмислення травми — відстежувати складні умови, які роблять травму можливою, і порушувати їх.
Глибоко особистісний підхід
Мистецтво є глибоко особистим і вбудованим у певний контекст. Воно протилежне технократичному викладу «правди» про те, що сталося. Мистецтво пропонує вираження внутрішнього світу і дає можливість будувати зв’язки між цими світами, трансформуючи індивідуальне у колективне. Це означає, що це не ізольований (самосфокусований) голос. Позиція мисткині чи митця на кордоні спільноти, який зазирає всередину, означає, що вони можуть зрозуміти, що резонує, і водночас бачити за межею існуючих зараз фактів.
Матеріальна трансформація
Мистецтво прагне створювати нове. Його матеріальність частково виникає завдяки тому, що воно створює те, чого раніше не існувало, і те, що є відображенням нового імовірного майбутнього. Проте сам акт критики, про який ми говорили вище, також є матеріальним актом, оскільки він прагне уможливити виробництво нового знання. А з цим приходять матеріальні наслідки в плані влади і станів приналежності. Отже, руйнування насильницького виключення всередині спільноти в актах критики також означає уможливлення нових матеріальних форм спільноти (цит. Henry Redwood).
Всі мисткині та митці не можуть бути апріорі арттерапевтками та арттерапевтами. Справжня арттерапевтка чи арттерапевт має розуміти біологічні принципи, анатомію та фізіологію, навчаючись у фаховому ВНЗ. Світовий досвід передбачає багаторічну підготовку, оскільки це серйозна, аспектована робота з різними станами. Ця робота дуже часто не може бути лише колективним процесом, адже до терапевта приходять з конкретним індивідуальним запитом. Але ми як мисткині та митці можемо створювати об’єкти та середовище з терапевтичним ефектом, що стануть однією з опор нашого відновлення.
Цей матеріал створено у межах Південної едиції 2025 Стипендії імені Антонена Арто, що реалізована фондом proto produkciia у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та платформою MY ART. За підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Створення нотаток з лекції — Вероніка Склярова
Редагування — Софія Сіренко, Оля Новак-Кукула