Про перформанс “Без назви” Саши Курмаза

24 травня в Києві відбувся показ перформансу «Без назви» Саши Курмаза як частини міжнародного проєкту Performing Memory між proto produkciia (Україна), Arte Sella (Італія) та CoisCéim. «Без назви» — cитуації, що пропонує розглянути рух тіла як комеморативний жест. Робота присвячується всім тим, хто передчасно загинув під час війни в Україні. Створений у межах Стипендії у 2024 році, перформанс показали вдруге в зміненому форматі, над яким Саша Курмаз працював спільно з Данилом Зубковим та учасницями і учасниками Майстерні сучасного танцю. Марʼяна Матвейчук була на показі в Києві та написала про побачене.

Марʼяна Матвейчук — випускниця кафедри культурології НаУКМА, писала про сучасне мистецтво і театр, співпрацювала з незалежною перформанс групою TanzLaboratorium, останні шість років займається журналістикою, здебільшого пише про суспільство.

Я прийшла на місце події рівно о 14 годині. Кілька людей у чорному почали свій розібраний танець –  ногами вибивали ритм, піднімали руки догори. Повторювані гримаси на їхньому обличчі змінювали одна одну. Ритм кожного учасника не збігався з ритмами інших. В цьому була своя дивакувата гармонія.  

Дівчата і хлопці в чорному зайняли простір тротуару перед великим офісним центром, що після обстрілу в грудні 2024 року стояв заліплений фанерою. 

Хтось просто у штанах і футболці. Хтось у спідниці з елементами дешевого БДСМ костюму. Хтось у звабливих колготках зі смужками. Ерос і танос, як то кажуть, ходять поруч. 

Позаду перформерів вирувало суботнє життя. Люди йшли в ресторан чи на фотосесію.

Перформанс “Без назви” Саши Курмаза в Києві. На фото зліва направо: Катерина Домотенко, Михайло Мирний, Оля Сало. Авторка фото: Анастасія Телікова, 2025

Ще до великої війни це місце було популярною локацією для зйомки. Свого часу я як журналістка теж призначала тут зустрічі. 

Після обстрілу понівечені від вибухової хвилі стіни офісного центру лише посилювали на світлинах відчуття воєнного часу. 

Смерть пронизує нашу буденність так само несподівано і непомітно, як цей танець з’явився серед рутини київської вулиці, подумала я. 

І почала роздивлятися обличчя глядачів. Останні розсіялися по периметру і бачили одне одного. 

Кілька глядачів хутко зайняли, мов імпровізовані стільці, бетонні огороджувальні стовпчики на тротуарі. 

Через дорогу – костел святого Миколая, який давно закрили на ремонт. 

Перформанс “Без назви” Саши Курмаза в Києві. На фото: Анастасія Щербань. Авторка фото: Анастасія Телікова, 2025.

Мама з візочком прорізала умовну “сцену” і пішла далі. Таких випадкових людей тут видно одразу – за якістю уваги. Вони стривожені, допитливі або просто байдужі – як ця мама. 

Одна незнайома мені дівчина принесла кали. Можливо, вона подруга чи дівчина перформера. Або художниця. Або танцівниця. Кали у мене чомусь асоціюються з похороном…

Гупання ніг перформерів стає менш енергійним, а гримаси на обличчях – більш реальними. 

Вони втомлюються. І від цього – ще більш присутні. 

Цікаво, а якби це тривало добу? Дві доби? Три доби? А перформери падали від утоми, їли, спали і продовжували далі… А якби це був танець на виснаження і на вибування? Чи може – танець на виживання… Як в окопі – якщо ти не б’єшся, хай навіть поранений, то швидко повертаєшся додому на щиті. Або просто залишається в землі – навіки.

На телефон приходить сповіщення про другий день великого обміну полоненими в рамках домовленості “тисяча на тисячу”. Я швидко проглядаю фото військових у прапорах. Вони щасливі і змучені.

Незнайомий чоловік у футболці з написом “Forever Ukraine” зацікавлено зупиняється, але швидко йде далі.

Дівчину на інвалідному візку провезли повз відчайдушне гупання ніг і розмахування рук. Цікаво, чи вона щось взагалі помітила. Чи може їй просто не до цього? 

Перформанс “Без назви” Саши Курмаза в Києві. На фото: Оля Сало. Авторка фото: Анастасія Телікова, 2025

Одна з перформерок втомилася і присіла. Її обличчя наповнене кров’ю. Її тіло втомлене. Її погляд слідкує за колегами. Інші тримаються. Їм важко. Від відчаю їхні ритми збігаються, а тоді знову розходяться. 

Подекуди вони уповільнюються у своєму танці. 

Скільки я готова на це ще дивитися? Скільки це ще триватиме? 

Фізично виснажене тіло набуває виваженості і ваги. 

В описі роботи згадувалося про “тіла як жест памʼятання”. Памʼятання – це зусилля, яке вимагає повторюваної роботи. Як тільки втомишся і вибудеш, твоє місце заповнять. Наприклад, хтось незаконно запаркує на тротуарі автівку, щоб пообідати в ресторані неподалік. 

Собака, який весь цей час терпеливо чекав, вийшов поміж танцівників зі своїм голосним гавкітливим повідомленням для світу. Я йду в його бік і знайомлюся з власником. Я гладжу собаку, який грайливо намагається мене вкусити. 

А тоді піднімаю голову: двоє людей у чорному стоять один навпроти одне одного, обіймаються і йдуть геть. 

Отак достатньо відволіктися лише на хвилину, і все може фундаментально змінитися. 

P.S. Один знайомий художник спостерігав за цим всім через дорогу. Гадаю, він побачив все зовсім по-іншому.

Матеріал написаний Марʼяною Матвейчук на запрошення Стипендії імені Антонена Арто. Текст наданий авторкою.

Показ перформансу «Без назви» був здійснений за підтримки Perform Europe у межах проєкту Performing Memory. Perform Europe є програмою фінансування для сектору перформативних мистецтв у Європі (за підтримки Європейського Союзу). Perform Europe сприяє міжнародному мережуванню та підтримує інклюзивні, різноманітні й екологічно відповідальні турові проєкти в 40 країнах-учасницях програми «Креативна Європа». Perform Europe наголошує на практиках, заснованих на принципах сталого розвитку та інклюзивності, з метою трансформації сектору перформативних мистецтв і забезпечення збалансованого розподілу можливостей по всьому континенту.

Perform Europe співфінансується програмою «Креативна» Європейського Союзу та реалізується консорціумом із шести організацій: ETM – International network for contemporary performing arts, European Festivals Association (EFA), Circostrada, European Dance Development Network, Pearle * – Live Performance Europe та IDEA Consult.