Персональна історія одеського перформансу. Нотатки з лекції Євгена Баля
У жовтні 2025 року ми організовували тижневий воркшоп у Миколаєві в межах другої Південної едиції Стипендії. Під час воркшопу менторки та ментори проводили лекції й обговорення, а учасниці й учасники презентували своїй ідеї перформативних робіт. Євген Баль був запрошеним ментором цієї Південної едиції та провів лекцію, де розповів про історію одеського перформансу, власну мистецьку карʼєру та роботи, створені разом з перформативною групою P.L.O.T.
У цьому матеріалі Вікторія Хорошилова зробила огляд першої частини лекції Євгена Баля про історію одеського перформансу.Вікторія Хорошилова — художниця руху, танцівниця. Співзасновниця та учасниця перформативної групи P.L.O.T. (м. Одеса). У 2023 році стала Стипендіаткою імені Антонена Арто у межах першої Південної едиції та створила танцювальний перформанс «Історія одного тіла»
«Для мене перформанс — це створення умов, в яких я можу пережити сам щось нове, потрапити туди, де я не був. Це дозволяє зосередитись на тому, що тут і зараз. Ця зосередженість передається глядачеві. Ти заходиш за межу і виникає момент трансгресії, переходу в іншу якість. Це не можна підробити, це спрацьовує і це відчувається» — я вирішила почати саме з цієї цитати Євгена. Нею він закінчив лекцію, відповідаючи на питання слухачок і слухачів. У лекції Євген використав досить щільний фото- та відеоматеріал. Я обрала дещо з цього і доповнила інформацією про мисткинь та митців і контекст, аби розширити перспективу, додати відчуття плинності часу. Отже, Одеса, 1967 рік.
1967 р. — «Парканна виставка», Валентин Хрущ та Станіслав Сичов
Найімпульсивніші з групи молодих одеських художників-авангардистів, Хрущик і Сичік, чиї роботи вкотре не були прийняті на виставку, вирішили самостійно показати свої картини… на паркані скверу Пале-Рояля біля оперного театру. За дві години підійшли співробітники міліції, попередили про порушення порядку. Згодом художників викликали на співбесіду. Після цього вони мали постійні проблеми з тим, щоб виставляти свої роботи й працювати.
Це не перформанс, це акція, подія, що відбулась за сім років до відомої бульдозерної виставки в Москві. Це було щось безпрецедентне на теренах тодішнього Радянського Союзу. І безперечно знакова подія для Одеси. Тому про це фото мають знати всі. І саме з цього Євген починає свою розповідь про те, що відбувалось в Одесі.
1983 р. — «Способи вбивства прапором», Юрій Лейдерман та Ігор Чацкін
Автори Юрій Лейдерман та Ігор Чацкін розігрували способи вбивства прапором за попередньо підготовленими ескізами. Лейдерман виступав у ролі жертви, а Чацкін — ката. Перформанс відбувався в Одесі, на квартирі Леоніда Войцехова.
Юрій Лейдерман — один із художників одеської концептуальної групи, письменник. Він писав, що одеський перформанс у 1980-х роках почався з такої невпевненості в собі. Люди думали про себе: «Ну ми ж лише Одеса, не Москва, Париж чи Нью-Йорк. Ми такі дилетанти, провінціали». Але хотілося щось робити, вони не знали як робити перформанс, тому придумали «кривляння». Вони імітували перформанс, на їх думку, він мав би мати такий вигляд.
Перші роботи одеситів були радше перформативними за своєю сутністю. Вони багато працювали з альбомами, текстами, колажами.
1987 р. — «У два рахунки»
Куратор: Леонід Войцехов, місце дії: Пале-Рояль, сквер біля оперного театру, за двадцять років після «Парканної виставки». На той час сквер став місцем, де художники-ремісники продавали натюрморти, морські пейзажі.
Під час акції четверо людей у білих сорочках та брюках з дерев’яними швабрами, ганчíрками і відрами води мили асфальт у сквері Пале-Рояль. Войцехов стояв збоку, мив разом з усіма і одночасно давав вказівки. Білою фарбою на асфальті був зроблений великий напис «У два рахунки». Серед учасників ця акція стала називатися «Прибирання/Уборка», символізуючи ритуал очищення мистецтва від комерційної, суто прибуткової діяльності.
Леонід Войцехов — сучасний одеський художник, теоретик мистецтва, куратор та письменник. Один із засновників одеського концептуалізму — течії мистецтва, яка стверджує, що головне не форма твору, а його інтелектуальна складова. Більшість творів Войцехова, побудовані на асоціаціях, грі слів та ситуаціях абсурду, які змушують глядача звернути увагу на неочевидні деталі. Він був одним із перших кураторів художніх акцій в Одесі.
1987 р. — «Розвідка художніх покладів»
Також за кураторства Леоніда Войцехова. Місце дії: Пале-Рояль, сквер біля оперного театру. Войцехов з помічниками, використовуючи геодезичні інструменти, імітували роботу геологів. Вони підходили до художників та їхніх творів, уважно заміряли розміри й пропорції, наче проводили наукові дослідження. Було оголошено, що ці заходи дозволять визначити справжню художню цінність творів.
На фотографії можна побачити вимірювання творів Олександра Ройтбурда та Олександра Савка. Більшість таких авторів із задоволенням підтримали гру у високонаукові дослідження. Невідомо, як реагували менш відомі автори. Леонід Войцехов піднімав питання, що справжнє мистецтво часто зводиться до рівня товару. Він нагадував, що цінність і сутність мистецтва легко втратити з виду, тому потрібно проводити ґрунтовні дослідження та розвідку.
Треба зазначити, що «одеські концептуалісти» рідко доводили свої ідеї та задуми до реалізації. Вони ставилися до мистецтва радше як до стилю життя, їхні роботи були атрибутами цього стилю. Це був андеграундний спосіб життя: вони збирались на приватних квартирах, презентували роботи, робили перформанси — домівки ставали неформальними центрами сучасного мистецтва 80-х.
1994 р. — «Мистецтво в маси», Едуард Колодій
Місце дії: Приморський бульвар. На спині та грудях художника були закріплені дві картини, а в руках він тримав табличку з написом «Ед Колодій. Пересувна виставка двох картин». Перехожі роздивлялись картини, ставили запитання та спілкувалися з художником.
Вбачається певна традиційність чи з «Парканною виставкою» (1967) чи з «Розвідкою» (1987), тепер художників хвилює доступність мистецтва пересічному глядачеві.
1993 р. — «Потьомкінцям — нащадки», група «Загальний стан»
Перформанс групи «Загальний стан» на Потьомкінських сходах у межах проєкту «AQUA VITA/Жива вода». Проєкт досліджував розвиток ключових міст Східноєвропейського регіону та мав на меті зрушити застій, які охопили Одесу в перші роки відновлення незалежності.
«Потьомкінцям — нащадки» — оммаж до картини Сергія Езенштейна «Броненосець “Потьомкін”», а саме до фрагменту, в якому немовля котиться у візочку вниз сходами під час розстрілу одеситів. Якось забулось, що розстріл був придуманий режисером з ідеологічних причин і для створення яскравої трагічної сцени.
Спочатку Ігор та Вадим котять візочки вниз по сходах, ідентифікуючи себе нащадками загиблих. Митці в темних костюмах з дитячими колясками урочисто спускаються по Потьомкінських сходах від пам’ятника Дюку де Рішельє — символу прогресивної Одеси. На кожній колясці закріплене фото того, хто її везе. Це створює враження, що вони повторюють шлях немовля в колясці. Внизу на майданчику біля сходів знімають піджаки, а після цього повертаються вгору сходами до Дюка з колясками в руках, без піджаків, ставши сучасними вільними людьми.
Група «Загальний стан» створена молодими художниками Bondero (Вадимом Бондаренком), Ігорем Гусєвим та художницею Юлією Депешмод на початку дев’яностих. Об’єднання проіснувало кілька років та встигло своїми акціями увійти до історії сучасного мистецтва Одеси. Ігор Гусєв та Вадим Бондаренко стали відомі не лише діяльністю у складі групи, а й своїми індивідуальними проєктами. Ігор Гусєв також зайнявся кураторською діяльністю, організувавши андеграундну галерею «Норма».
У 1993 році група «Загальний стан» зробила іншу роботу у межах проєкту «AQUA VITA/Жива вода» – учасники і учасниці йшла від художнього училища імені Грекова до Тещиного мосту. Долаючи перешкоди, вони використовували Лодку і Міст, щоб подолати фантоми підсвідомості — сильний холодний вітер. У фіналі заспівали пісню грецькою мовою, завершуючи ритуальний шлях — Одісею, присвячену відродженню, оновленню міста Одеси. Згодом цей перформанс вплинув на інший, який ініціював Євген Баль в 2020 році під час COVID19 — «Міст і лодка». Виникає певна спадковість в певному місці.
«Тому Одеса — це місце виходу, місце народження, Одеса-мама, генеруюча матка, що викидає назовні своїх дітей. Сюжет Одісеї визначає життя у місті — від простого моряка до генія», — казав інший одеський митець, який згодом перебрався до Москви, Сергій Ануфрієв. До речі, цей проєкт став початком довгої творчої співпраці Ігоря Гусєва та Сергія Ануфрієва.
1993 — «Робоча зона», група «Загальний стан»
Місце дії: вул. Дерибасівська. Кілька учасників групи «Загальний стан», одягнених в офіційні костюми, з обличчями, пофарбованими золотистою фарбою, нерухомо стояли та зверталися до перехожих з проханням подати милостиню. Як писали учасники у концепції проєкту, метою було «естетизувати» культурне тло міста. Їхня зовнішність вступала у конфлікт з очікуваною дією. Вони піднімали на поверхню стереотип, що гарно вдягнена людина рідко потребує допомоги.
Перформанси 1990-х часто були присвячені темі консюмеризму. Молоді люди наче вдихнули повітря капіталізму і раптом почали рефлексувати.
1995 р. — «Братання», група «Загальний стан»
У перформансі «Братання» учасниці та учасники групи (Гусєв, Бондаренко та Депешмод) вийшли на вул. Дерибасівську та обіймалися, «браталися» з людьми різного віку, статі та соціального статусу. Потім фотографії цих обіймів та поцілунків були представлені у Музеї сучасного мистецтва «ТИРС». А під час відкриття, коли в залах зібралася досить поважна публіка, до галереї увійшов взвод солдатів, які почали наполегливо «братати» всіх присутніх.
«Здавалося б, дрібниця. Ні про що, з нічого. Тільки витівка. Але й зараз у всьому, що я пишу чи роблю, живе братання», — згадує одеський арткритик, куратор Михайло Рашковецький.
Реконструкція перформансу “Братання” була зроблена в 2016 році на відкритті виставки «Лихі 90-ті» в Музеї сучасного мистецтва Одеси, кураторка Вікторія Великодоменко.
1996 р. — «Обличчя друзів», Ігор Гусєв
Текст буклета, присвяченого перформансу:
«Американські гроші ходять по всьому світу кожен день. Це універсальна матеріальна цінність. Я спілкуюся зі своїми друзями щодня. Це універсальна, незмінна духовна цінність.
Як би не змінилися «Лица друзей», вони залишаються друзями. Цінність наших стосунків не змінена і не підтримана інфляцією. Сьогодні мова про гроші більш доступна людям для розуміння, ніж просте людське спілкування.
Тому використовуючи відбування в світі, у світі грошей, я кажу людям навколо мене про моє ставлення до друзів, “Не май сто гривень, а май сто друзів”. В цьому мене підтримують жителі планети Земля».
1997 р. — «Вибір вибору… Реформи… Порядок», Ута Кільтер
Це перформанс, який Ута Кільтер показала на дні перформансу «В руїнах XXI століття» в межах виставки «Неприродний відбір», куратор — Олександр Ройтбурд. Перформанс відбувався в темряві, тільки центр підсвітлено ліхтарями з двох боків, всі учасники одягнені в чорне. Перформери, дві жінки, серед яких Ута Кільтер та два чоловіки. Жінки взаємодіють з червоною тканиною, по черзі танцюють в платті червоного кольору. Дійство закінчується спільним кружлянням навколо висвітленого кола, всі знову в чорному, поступово зближаються в центрі світлової плями.
Ута Кільтер — арткритикиня, кураторка, журналістка, денс-перформерка, одна з найяскравіших представниць художнього процесу України 1990-х. Товаришувала та знімалась у фільмах режисерки Кіри Муратової. Ута отримала професійну освіту з хореографії і філософії. Стажувалась на телебачені в Німеччині, Австрії та Франції. В 1993 році у співпраці з Віктором Маляренко, заснувала й протягом 25 років випускала єдину в Україні передачу про сучасне мистецтво «Situation UTE/Ситуація УТА». Мисткиня використовувала перформативний виклад інформації у текстах і відеосюжетах. У мистецькій практиці зосередилась на video dance performance, виступи та майстеркласи якого давала в Європі та Україні.
В програмі «В руїнах XXI століття» було ще два перформанси: Євгена Іванова «22 хвилини милосердя», фото та Олександра Ройтбурда «Четверта стіна плачу», на фото Євген Іванов та Олександр Ройтбурд. Програма завершилася вечіркою, на якій грали найкращі диджеї Одеси.
Євгена Іванова «22 хвилини милосердя»
«…вельми відома в одеській богемній публіці дама відмітила, що на вечірці надто мало світла. На що організатори не забарилися відповісти: “Де з’являється світло, там починається комерція”», — написала одеська арткритикиня Ірина Єленова в статті «Відмитий бомж їв ананас та дивився перформанс», розділ «Світська хроніка», газети «Київські Відомості». Діалог із цитати, вихоплений Іриною Єленовою, — яскраве відлуння того, що Євген називає «одеське». Гумор та іронію в різних її спектрах точно можна назвати традиційними для одеського мистецтва.
2002 р. — перформанс Ути Кільтер, на фестивалі «Культурні герої»
Ута продовжує працювати з червоним кольором і тканиною. Видається, що це ритуальне кровопускання, де радянська минувшина як кров, що просякає все тіло, проникла в нашу свідомість та пам’ять. Єдиний спосіб позбутись її — випустити заражену кров, оновити пам’ять тіла. Треба зазначити, що Ута досить різко висловлюється про радянське, особливо про спосіб думати чи говорити.
Фестиваль «Культурні герої» відбувався в семи великих містах України (Київ, Одеса, Івано-Франківськ, Донецьк, Дніпро, Харків, Львів), проходив в два етапи, мав фінальний конкурсний відбір, який проводили експертки та експерти. Проєкт охоплював образотворче мистецтво, театр, музику й літературу.
2002 р. — «Трубки та батарейки», Євген Баль
Одни із перших перформансів, які зробив Євген Баль, відбувся під час фестивалю «Культурні герої» в Одесі на запрошення тодішнього куратора Олександра Ройтбурда. Євген так описує перформанс:
«Я не знав, що робити, в мене був гнучкий шланг, в якому прокладають проводи. Коли його розкручуєш, він видає специфічний, гугнявий звук. Під час того, як збирались люди, я сидів під роялем. В якийсь момент виліз з-під нього та почав розкручувати цей шланг над головою. В людей був шок. Зараз розумію, що це був тотальний наївняк».
2002 р. — «Муміфікація«, Євген Баль
Місце дії: клуб ПС. За словами Євгена — це імітація перформансу. Один з перформерів читав «Книгу мертвих», інші обмотували Євгена та дівчину папером, перетворюючи їх на мумій. Протягом недовгого часу в клубі ПС можна було збиратись та робити різні спроби, експерименти. Щотижня відбувались подібні дійства.
2011 р. — Перформанс Євгена Баля в Берліні
Євген був в окулярах з помідорів, які розрізав, на кшталт того, як у фільмі «Андалузький пес», Луїса Бондюеля і Сальвадора Далі. Він читав поезію різними мовами та пиляв книгу, аркуші з неї запихав до рота, продовжуючи читати вірші. Виявилося, що в німецькій мові є ідіома «В тебе помідори на очах», яка означає, що ти нічого не розумієш, не знаєш, не розбираєшся. Глядачі дуже емоційно відреагували, «ледве не зааплодували».
2020 р. — «Схудни за годину», Євген Баль
В один із перших днів карантину COVID19 в Одесі Євген Баль організував перформанс, що імітував роботу «Потомкінцям — нащадки» (1993) групи «Загальний стан». Через пост у Facebook він запросив охочих схуднути зустрілись о 5 ранку біля Потьомкінських сходів, зафіксували вагу (за бажанням) та бігали вверх-вниз протягом однієї години. Дехто доєднався дистанційно через Zoom з інших міст та бігав по своїх місцевих сходах. Через годину всі зважилися — мінус 100 грамів.
2021 р. — «Червона лінія», Євген Баль
Ця робота створена після воркшопу з довготривалого перформансу Віри Іонни Папдопуло в Музеї сучасного мистецтва Одеси. Євген малював на папері власним носом. Малював червону лінію, одну з тих, про які говорив Зеленський, означаючи неприпустимість порушення державних кордонів України та політичих поступок росії. Також це був повтор однієї з робіт групи «Флюксус», автора Нам Джун Пайка. Євген вдягнув такий самий сірий костюм, старий годинник, перуку та протягом двох годин малював лінію. Вона вийшла довжиною 43 метри.
2025 р. — «Коса», Євген Баль, Діма Ерліх та Ілля Петров
Перформанс відбувся на відкритті виставки, присвяченій пам’яті художника Дмитра Дульфана, який неочікувано пішов з життя в травні 2024 року. Він заповів розвіяти свій прах частково на Кінбурнській косі, частково в Одесі. Перед палаткою, що встановлена прямо у виставковій залі, тягнеться довга «стежка» з мишоловок. У кожній маленька перлинка. Перлинка часто була елементом практики самого Дмитра Дульфана. Як відомо, Кінбурнська коса була замінована під час окупації й залита водою після підриву Каховського водосховища. Заміновані поля, втрачені землі, зниклі степи та коси — все це було уособлене в мишоловках. Євген ходив по них, залишаючи сліди крові, їхній звук, підсилений п’єзоелектрисничи датчиками, утворював реверберацію, земля наче гуділа під ногами, перлинки розлітались в різні боки. Наприкінці Євген виконав ритуальне розвіювання попелу Дмитра Дульфана на умовній «Косі», в Одесі.
Цей матеріал створено у межах Південної едиціїї 2025 Стипендії імені Антонена Арто, що реалізована фондом proto produkciia у партнерстві з Одеським національним художнім музеєм та платформою MY ART, за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
У підготовці цього матеріалу були використані архів Музею сучасного мистецтва Одеси та PinchukArtCenter.
Створення нотаток з лекції — Вікторія Хорошилова
Редагування — Олексій Гаврилюк
Коректура — Софія Сіренко, Оля Новак-Кукула