Оксана Довгополова про український Південь: мандрівки колективної пам’яті

Восени 2023 році, у межах Південної едиції Стипендії Арто, Оксана Довгополова провела лекцію “Український Південь. Мандрівки колективної пам’яті”. У ній професорка розповідає про Південь України як територію помежівʼя між морем і степом та розвінчує міфи про Одесу.

Оксана Довгополова — співзасновниця та кураторка платформи культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, членкиня Memory Studies Association, авторка наукових та освітніх публікацій.

Розмову про український Південь неможливо почати без Одеси. Це місто є одним із найбільш важливих в цьому субрегіоні та, разом із цим, найбільш міфологізованим. Саме через свій великий та усталений міф, Одеса часто сприймається уособленою. Проте, як ми побачимо, саме такий міф, яким Одеса жила останні десятиліття є абсолютно для неї чужорідним та розповідає скоріше про хворе місто, яке живе всупереч своїй природі. 

Звичний нам одеський міф про тюльку та «тьотю Соню» давно вже вичерпав себе, став нецікавим. Ще гіршим є те, що цей одеський міф часто використовується як інструмент історичних маніпуляцій та як зброя проти України. 

Але перезавантаження цього міфу не є простою справою. Недостатньо просто розповісти людям, що Катерина ІІ не була засновницею Одеси або спростувати інші хибні уявлення про історію міста; ми маємо знайти, чим цей міф замінити.

Здавалося б, можна просто розповісти людям історію “першості” Одеси, історію одеського винахідництва та підприємництва і всі проблеми у сприйнятті міста колективною свідомістю будуть вирішені. Але ці сенси чомусь відсутні в міфології.   Можливо, так відбувається тому, що сучасна Одеса не схожа на місто винаходів та інновацій. Сьогодні вона провінційна.

І саме коли в пошуках нових живих міфів ми починаємо заглиблюватись в реальність Одеси як історичну, так і сучасну, тоді й починає виринати образ українського Півдня з яким це місто нерозривно пов’язане. Одеса зараз повертається до свого природного способу існування, який нерозривно пов’язує її з цим регіоном. 

Важливою в образі українського Півдня та Одеси, як його частини, є історично усталена функція медіатора між протилежностями. І якщо ми подивимось на цей регіон не через призму того, в якій державі він знаходився в певний момент, а через призму функції регіону, ми побачимо його зовсім інакше. 

Зараз цей регіон є точкою, який поєднує Україну та Середземномор’я, так само як ще тисячі років тому поєднував греків та скіфів, які не довіряли один одному, але при цьому саме тут могли вести торгівлю та підтримувати зв’язок; тут же генуезці зустрічались з Золотою Ордою, а Велике Князівство Литовське через Качибей торгувало з Візантією. Тільки в той час, коли цей регіон виконує свою функцію як точки зустрічі та налагодження стосунків між цивілізаціями, він може нормально функціонувати та розвиватись. 

Причиною того, що Одеса взагалі стала успішно існувати як місто, якраз і є те, що вона завжди виконувала свою природну роль портового міста, тобто міста, яке є як логістичним центром, так і центром зустрічі різних культур.

Навіть якщо подивитись на історію вже сучасної Одеси, яка була перезаснована у 18 столітті на місці Хаджибею, то ми бачимо що вона почала своє нове життя не зі звичних для імперського міста церкви чи ратуші, а з театру. Саме театр став серцем міського життя. Одеса навіть у складі Російської Імперії залишалась точкою зустрічі та взаємодії різних світів, адже саме театр є тим місцем, куди може потрапити будь-хто, незалежно від віросповідання, національності чи мови. Це також свідчить про те, що символічним центром міста стає не офіційна споруда по типу мерії, а місце, яке підтримується коштом громади, що ще раз засвідчує вектор розвитку Одеси у напрямку часто протилежному офіційній імперській владі. 

Таким чином Одеса формується як антиімперський центр всередині імперії. Пушкін в листах до свого друга згадував, що не міг прочитати його новий твір, перебуваючи в Одесі, адже в місті абсолютно немає російської літератури. І справді, універсальною мовою спілкування в Одесі тоді була італійська, адже саме так могли знаходити спільну мову представники різних національностей, хоча, окрім італійської, одесити часто говорили 2-3 мовами, адже це було тут життєвою необхідністю.

Сама імперія також завжди дивилася на Одесу з недовірою та підозрою. В історичних текстах часто згадується про те, що Одеса не має «руського духу» і живе не відповідно до російських цінностей. Одеса часто згадується як місто яскраве, місто гріха та грошей, місто чужорідне для імперії. 

Одеський регіон був територією можливостей, куди люди різних національностей приходили у пошуках кращого життя і де вони мусили тяжко працювати, щоб стрибнути вище того, що вважалось можливим. Саме український Південь був основним постачальником товарів до порту. Так само з усього українського Півдня з’їжджались робітники, які підтримували життєдіяльність порту та міста в цілому. Більша частина населення Одеси завжди була не з Одеси. Місто постійно було місцем не тільки зустрічі культур різних світових цивілізацій, а й центром консолідації культури українського Півдня, яку робітники привозили з собою. 

В радянський же період хід життя в регіоні було порушено. Одеса в результаті Голокосту та радянських політичних репресій 30-х років (так звані «національні кампанії» проти німців, поляків греків та інших) вперше стає монокультурним та мономовним радянським містом.Саме в цей час, коли місто перебувало у найбільш неприродних для себе обставинах, формується той самий відомий нам одеський міф. 

Цей, відомий нам всім, міф про Одесу зображує її виключно російським містом з російською культурою, містом відірваним від світу, відірваним від України та українського Півдня. І тому цей міф буквально іде всупереч всім принципам природного існування міста.

Як не дивно, саме з початком повномасштабного вторгнення, той справжній одеський міф що є природним, але довгий час був забутим, потроху став згадуватись. Сталось це, коли Одеський порт припинив свою роботу, а потім відновив її в межах зернового коридору. Лише втративши таку очевидну частинку одеського життя, як звуки з порту, ми нарешті усвідомили наскільки важливим для нормального життя міста є виконання функції «воріт у світ». Навіть якщо ви послухаєте зараз екскурсії, які ходять містом, часто можна почути, який акцент робиться на ролі Одеси в міжнародній торгівлі зерном в 19 столітті, і це свідчить про те, що такий важливий аспект базового одеського міфу нарешті вийшов на поверхню і став усвідомленим. 

Так само в останні півтора року, хоча процес цей почався і раніше, знову чітко окреслюється регіон українського Півдня і вперше за довгий час Одеса знову усвідомлює свою приналежність та залежність від цього регіону. Відчуття солідарності та сусідства з Миколаєвом та Херсоном окреслюють сьогодні контури південноукраїнської ідентичності абсолютно нової природи. Вдячність Миколаєву за зупинений російський наступ, підтримка херсонцям, які виходили з українськими прапорами проти озброєних людей – це важливий сьогодні фрейм існування одеської ідентичності.