Розширена сценографія. Нотатки з лекції Іллі Разумейка
Лекція відбулася 27 листопада 2024 року в межах серії освітніх подій “Театр – Theatre – θέατρον”. У лекції «Scenography expanded: розширена сценографія та “архітектура жорстокості”» Ілля Разумейко розглядає еволюцію поняття сценографії: від прикладної дисципліни, завданням якої було декорування театральної сцени, до глобального переосмислення театру та перформативних мистецтв через роботу з простором в ході «сценографічного повороту».
Ілля Разумейко — український композитор та автор опер. Засновник лабораторії сучасної опери Opera aperta у співпраці з Романом Григорівим (опери IYOV, GAZ, Chornobyldorf, Opera Lingua, Genesis, GAIA-24).
У театрі Давньої Греції поняття сценографії спершу виникає у практичному вимірі — як невелика конструкція на сцені, що позначала місце дії. Згодом воно отримує теоретичне осмислення, зокрема в текстах Арістотеля. При цьому сценографією виступав і сам навколишній пейзаж: глядачі сиділи обличчям до сцени, за якою відкривалася панорама природи (як у Дельфах) або міста (як в Афінах). У добу Ренесансу, коли в Європі відновлюється театр, сценографія опиняється посеред замкненого простору — «коробки» для сценічних постановок (частково це було і в давньоримському театрі, коли сценографічна конструкція виросла до масштабів великої архітектурної форми, й аудиторія театру стала замкнутим простором). І лише у XX столітті театр почав вириватись знову на природу та в публічний простір, за межі узвичаєних після Ренесансу приміщень.
Коротка історія сценографії
У середні віки в західній європейській культурі театр був під офіційною забороною. Так, на європейському континенті минуло майже 1000 років без театру — як окремо зведеної для цього споруди-інституції. Натомість побутували різні театральні форми: народні містерії, постановки біля церкви та театралізовані меси чи страсті. Але на ідеологічному рівні театр сприймався як щось «диявольське». Були періоди, коли акторів палили, в V-VII столітті численні проповіді (наприклад, єпископа Цезаря з Арля) були присвячені «диявольській природі театру та його шкідливості».
У епоху Відродження почався процес реанімування та реінтерпретації (часом химерної) античної філософії й мистецтва: живопису, скульптури, театру і музики. Тоді ж народжується ідея опери та драматичного театру в тому розумінні, в якому вони існують і далі в епоху Нового часу. Цікавий елемент історії сценографії театру — Театро Олімпіко, збудований у 1585 в італійській Віченці. Це перша будівля, зведена після 1000-літнього періоду «без театру». Автором Олімпіко був архітектор Андреа Палладіо, який створив також кілька знакових вілл та палаццо в Італії та регіоні Венето. Дизайнер сценографії — Вінченцо Скамоцці, який в Олімпіко повністю відтворив копію римського театру. Пропорції побудови взяли з праць давньоримського архітектора, теоретика Вітрувія. У цих декораціях зіграли лише одну п’єсу — «Цар Едіп». Згодом театр закрився. З цими ж декораціями він зберігся до наших днів. У 1980 роках тут почали грати барокові опери, зіграли ту ж п’єсу, якою він відкривався у XVI столітті, і зараз періодично роблять історичні перформанси. Однак тепер ця локація працює більше як музей театральної архітектури.
Фото сцени театру Олімпіко (Вінченцо, Італія).Автор:Didier Descouens, 2016
За 400 років в історії сценографії змінювались декорації, світло, архітектура сцени і театру. В епоху пізнього бароко відомим сценографом був італієць Джузеппе Бібієна, який створював величезні барокові декорації, зокрема у Відні. Також за часів бароко був феномен freilufttheater — «театр просто неба» — для великих вистав театри будували з нуля, а потім розбирали.
У XX столітті в театрі з’являється режисер, виникають поняття «режисерська опера» і «режисерський театр». У режисера є бачення, і він збирає все разом — зі сценографією, яка виконує певну функцію. Засновником режисерського театру можна вважати швейцарського архітектора, театрального художника, теоретика театру Адольфа Аппіа, який працював, зокрема, з постановками опер Вагнера.
Чорна коробка, білий куб
Виникнення нових течій та їхнє розгалуження стали поворотним моментом у театрі XX століття. Сценографія, яка історично повʼязана з архітектурою, трансформувалася, коли зʼявилися такі просторові поняття, як black box і white cube; а перформанс став відбуватися у публічному просторі. Ці простори радикально перевертають уявлення про театр як про місце, розділене на сцену й глядацьку залу. За однією з версій, black box виник в нью-йоркських підвалах, і причина його появи, зокрема, й фінансово-економічна. Там, за межами Бродвею, маленькі компанії робили експериментальні вистави. Це почалось ще у 1920 роки й набуло популярності після Другої світової. У нових просторах (Performance Garage, Theater La Mama) відбувається багато революційних для театру змін.
На той час сценографія активно розвивається. З’являється термін performance design, що охоплює створення просторів, костюмів та візуальних світів для різних видів лайв-мистецтв. Після Другої світової сценографія поступово перестає бути декоративною підпоркою в театрі, а сценограф — людиною, яка малює декорації чи робить світло. З’являється покоління художників, режисерів, які ставлять театр з іншим баченням — візуально-сценографічним. Сценографія змінюється від «намальованого заднику» до складнішої структури розуміння простору і місця, де відбувається театр, і як він відбувається.
Англієць Пітер Брук — режисер і теоретик театру — в книзі The Empty Space («Порожній простір») пише:
«Я можу взяти будь-який порожній простір і назвати це сценою. Людина, яка йде через сцену, коли хтось дивиться на неї, — це все, що потрібно для акту театру, для того, щоби він з’явився».
Тобто не треба декорацій, не треба штучного світла: людина на сцені та людина, яка це споглядає, — це вже і є театр.
Ціле покоління теоретиків й теоретикинь, зокрема Рейчел Ганн з Британії та Доріта Гана з Нової Зеландії, починають писати про сценографію як спосіб створення світу, про інклюзивність сценографічного концепту. Коли в театрі різні департаменти з’ясовують, хто на сцені головний, або якими є основні медіа, з яких складається театр, виявляється, що ані літературний текст, ані музика, ані навіть тіло людини не є головними. Так, вони багато привносять, але є лише одним зі складників. Насправді тим, що все об’єднує, стає розширена сценографія (expanded scenography) — місце і простір. У сценографію ми можемо помістити і музику в її фізичному вимірі, і людину, яка є в цьому просторі, і сам простір. Розширена сценографія — це весь театр і все, що всередині. Коли ж виходимо назовні — це й те, що є навколо театру.
Доріта Гана — теоретикиня і практикиня. Вона архітекторка, багато пише про історію театру як будівлі, розробляє театри майбутнього, екологічні споруди в Новій Зеландії, була авторкою проєктів перформанс-спейс для островів в океані. У книзі Event Space розглядає театральну архітектуру як перформанс. Побудова театру — це і є перформанс (архітектура як політичний перформанс, і перформативна концепція архітектури, яка розглядає будівлі як темпоральні утворення, що визначаються їхніми складними функціями).
Розширена сценографія
За минулі 100 років сценографія швидко почала розвиватися в різних напрямках. Так, сценографія може бути не тільки в театрі, а сам театр твориться в не-театральних просторах: аудіопрогулянки, опенейр-перформанси, перформанси в публічному просторі. Історично в сценографічному повороті важливу роль відіграв перформанс, який починався не в театрі, а в інших місцях: у художніх галереях, музеях, на вулиці, на площах під час політичних акцій. Це допомогло театру оживитись і витримати перформативну та сценографічну еволюцію.
Сценографія — не завжди явище онтологічно візуальне. Інструмент акусмоніум — багатоканальна система зі 128 колонками. Слухаючи, «бачиш» звук з різних боків. Тут сценографія і простір будуються звуками; звук та звукові атмосфери стають простором перформансу.
Цікавий пункт в історії розширеної сценографії — Helikopter Streichquartett (вертолітний квартет) композитора XX століття, авангардиста Карлгайнца Штокгаузена. Твір є частиною опери «Середа» з циклу «Світло» (Mittwoch aus Licht). Твір написаний у 1990-х, але повністю втілили його лише у 2000 роках. Це складна авангардна опера, яка починається в оперному театрі. На сцені, крім виконавців, є 4 екрани. В якийсь момент 4 музиканти — квартет — виходять на вулицю і сідають у 4 гелікоптери з камерами всередині, що транслюють звук і відео. Поки виконавці грають квартет, гелікоптери підіймаються й летять в різні сторони міста. Все, що відбувається, разом з шумом гелікоптерів, передається в театр. Весь цей твір — сценографічний. Простір театру раптово розширюється до складного поліфонічного, ризоматичного простору з плинними кордонами.
В Україні одиниці саме театральних режисерів працюють з розширеною сценографією та виходять за межі коробки сцени та глядацької зали. Розвиток театру за межами театру практикує в Івано-Франківську Ростислав Держипільський. Він створив виставу, яка починається на заводі, — й переміщуються в театр, грає в підвалі, на даху, в декораційному цеху.
У Києві з розширеною сценографією багато експериментував Влад Троїцький. Фестиваль «Гогольфест» завжди працював з великим простором, люди опинялись в різних цікавих, часом щойно відкритих локаціях: «Мистецький арсенал», кіностудія імені Довженка, завод на Видубичах, ВДНГ.
Ми з Романом Григорівим, Марічкою Штирбуловою та іншими артистами й артистками грали в опері «Неро» Троїцького в Маріуполі, на Азовському судноремонтному заводі, який зараз окупований. Це величезна структура, куди може зайти океанський корабель. Ми грали всередині доку, де ремонтують кораблі. Під час виконання його частково затоплювали — глядачам вода доходила до колін.
Ще з особистого досвіду. Ми з нашою оперною лабораторією багато працювали з розширеною сценографією за межами конвенційної сцени: створювали вистави з конкретних локацій (музей Ханенків, Бібліотека імені Вернадського, «Мистецький арсенал»). Однією з перших таких робіт стала опера «Аерофонія» в Івано-Франківську на футбольному стадіоні. Центром сценографії там був працюючий літак Ан-2.
Зараз сценографічна теорія та практика — це розгалужена система знань. Також це новий тип мислення та створення театру, в якому головною метою стає пошук утопії та робота з недосяжними топологіями. Це роблять дуже по-різному, наприклад, Ромео Кастелуччі та Сіґна Кьостлер, коли вони звертаються до інтерпретації «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі.
Цей матеріал створений у межах грантової програми Per Forma, яку здійснює платформа Kyiv Contemporary Music Days за підтримки Performing Arts Fund NL та Міністерства освіти, культури та науки Нідерландів для розвитку сектору перформативних мистецтв в Україні.
Створення нотаток з лекції — Ганна Щокань, Ілля Разумейко
Редактура — Яна Супоровська